Пояснення на прикладі одного маленького села, що таке інституціональні традиції та інституціональна пам’ять. В процесі читання корисно згадувати, що коїться в наших гірських селах – і не лише гірських.

Tьорбель – це село в Швейцарії чисельністю близько 600 чоловік, розташоване в Вісперталі (Vispertal), кантон Вале (Valais).

Robert McC. Netting в серії статей (1972, 1976), які пізніше були включені в книгу “Балансування в Альпах” (“Balancing on an Alp”, 1981), визначив найбільш важливі особливості природних умов в цілому як “(1) крутизна схилу та широкий спектр мікрокліматів в залежності від висоти, (2) превалюючий брак опадів, та (3) відкритість для сонячного світла”.

Століттями селяни Тьорбеля вирощували на своїх приватних ділянках зернові культури, овочі, фруктові дерева, та сіно в якості зимових кормів. Сир, який виробляла невелика група скотарів, які, як правило, пасли сільську худобу протягом літніх місяців на альпійських луках, що перебували в комунальній власності, був важливою частиною місцевої економіки.

Письмові юридичні документи, датовані починаючи з 1224 року, надають інформацію про типи землекористування та переходи прав власності, які мали місце в селі, та про норми, які використовуються селянами для регулювання п’яти типів комунальної власності: альпійські луки-пасовища, ліси, “пусті” землі, іригаційні системи, а також шляхи і дороги, що з’єднують приватні та комунальні землі.

1 лютого 1483 року жителі Тьорбеля підписали нормативний акт, яким офіційно заснували асоціацію для досягнення більш високого рівня регулювання відносно використання гір, лісів та “пустих” земель.

Закон окремо забороняв іноземцям (Fremde), які купили чи іншим чином придбали землі в Tьорбелі, набувати будь-які права стосовно комунальних гір, загальних земель, пасовищ або місць, де дозволено валити ліс. Право власності на земельну ділянку автоматично не надає ніяких комунальних прав (genossenschaftliches Recht). Жителі, які в поточний час володіють правами на землю і воду, мають право вирішувати, чи приймати “чужаків” в члени громади.

Межі земель комунальної власності були дуже давно чітко встановлені і визначені в інвентаризаційному документі 1507 року.

Для селян, яким були надані особливі розширені комунальні права, доступ до чітко визначеної спільної власності був суворо обмежений. Стосовно місць літнього випасу в правилах 1517 року було визначено, що “жоден селянин не може відправити на пасовище більше корів, ніж він може прогодувати протягом зими”. Цими правилами, які, як зазначає Неттінг, і досі є чинними, введено істотні штрафи за будь-які спроби жителів присвоїти собі більшу частку прав на випас худоби. За дотриманням цього “правила зимівлі” стежив представник місцевої адміністрації (Gewalthaber), який був уповноважений стягувати штрафи на тих, хто перевищував свої квоти, та залишати половину штрафів собі.

“Правило зимівлі” використовується в багатьох інших швейцарських селах в якості засобу для визначення обсягу прав присвоювання (його часто називають “коров’ячим право”). Ці та інші норми “коров’ячого права” відносно легко моніторити і забезпечувати їх дотримання. Всі корови спрямовуються в гори, де ними опікуються пастухи. Всі вони одразу рахуються, тому що від кількості корів залежить кількість сиру, який щорічно отримує кожна сім’я.

За сільський статут, в якому визначаються загальні правові повноваження пасовищного об’єднання, голосують всі селяни. Це об’єднання включає в себе всіх місцевих жителів, які володіють великою рогатою худобою. Об’єднання щорічно збирається для обговорення загальної політики, правил та обирає посадових осіб.

Посадові особи наймають персонал пасовища, накладають штрафи за неправильне використання загального майна, забезпечують внесення добрив на літні пасовища, а також організовують щорічні роботи з технічного обслуговування, таких, як будівництво та утримання доріг і шляхів, що ведуть на пасовище, та відновлення пошкоджених лавинами загонів або хатин.

Розмір внесків або зборів, пов’язаних з використанням пасовищ, зазвичай встановлюються пропорційно чисельності худоби, що належить кожному власнику. Дерева, які використовуватимуться в якості деревини для будівництва та дров для опалення, маркуються сільськими посадовими особами та розподіляються серед багатьох домогосподарств, члени яких згодом отримують дозвіл на в’їзд до лісу і порубку зазначених дерев.

Право приватної власності на землю добре розвинене в Tьорбелі та інших швейцарських селах. Більшість луків, садів, виноградників та полів належать індивідуалам, а також існує комплекс договорів на зразок кондомініумів, розроблених для дрібних часток, які брати-сестри та інші родичі можуть мати у співвласності в сараях, коморах та багатоквартирних житлових будинках.

Система спадкування в Tьорбелі гарантує, що всі законні нащадки отримають рівні частки при поділі приватної власності своїх батьків, а отже, і доступ до спільної власності громади, але сімейна власність не ділиться, поки нащадки не досягнуть відносної зрілості. В дев’ятнадцятому столітті, коли почалося зростання чисельності населення, а отже, посилилося навантаження на обмежені земельні ресурси, почали вживатися різні заходи щодо контролю чисельності населення, такі, як пізні шлюби, високий рівень безшлюбності, відкладення дітонародження та і значна еміграція.

Неттінг спростовує твердження, що общинна власність – це просто анахронізм, пережиток минулого, показуючи, що принаймні п’ять століть ці швейцарської села були добре знайомі з перевагами і недоліками як приватних, так і общинних систем землеволодіння, і уважно визначили відповідність окремих видів землекористування для конкретних видів земельних ділянок.

Він стверджує, що общинні форми землеволодіння краще підходять для проблем, з якими стикаються присвоювачі, коли (1) вартість продукції на одиницю землі залишається низькою, (2) частота, надійність використання або прибутковість є низькими, (3) можливості поліпшень або інтенсифікації є низькими, (4) для ефективного використання необхідні великі території, та (5) для капіталовкладень необхідні порівняно великі групи людей.

Общинному землеволодінню “…сприяє як загальний доступ, так і найсприятливіші умови отримання продукції з деяких видів ресурсів, в той час як для захисту цих ресурсів від знищення потрібні заходи всієї громади”. Хоча продукції порівняно небагато, землі в Tьорбелі зберігають свою продуктивність протягом багатьох століть. Витоптування пасовищ було відвернене шляхом суворого контролю. СР не тільки був захищений – він навіть був поліпшений за рахунок інвестицій в прополку та внесення добрив на літні пасовища, та завдяки будівництву і ремонту доріг.

Неттінгу зрозуміло, що Tьорбель не слід вважати прообразом для всіх альпійських сел в Швейцарії. Недавній огляд обширної німецької літератури щодо правових режимів спільної власності в швейцарських альпах демонструє значну різноманітність організаційно-правових форм управління альпійськими луками.

Тим не менше, більшість даних Неттінга узгоджуються з досвідом роботи на багатьох швейцарських територіях. У всьому альпійському регіоні Швейцарії фермери використовують приватну власність для сільськогосподарських земель – та спільну власність на літні пасовища, ліси і кам’янисті “пусті” землі поблизу їхніх приватних володінь.

Чотири п’ятих альпійської території є тією чи іншою формою спільного майна: майна місцевих сіл (Gemeinden), корпорацій або кооперативів. Решта альпійської території належить або кантонам, або приватним власникам чи групам співвласників. Деякі села володіють кількома альпійськими луками і пасовищами та перерозподіляють права на використання конкретних земель приблизно кожні десять років.

На додаток до визначення осіб, які мають доступ до СР, всі місцеві норми визначають правила обмеження рівня присвоювання. У більшості сіл використовуються якісь форми пропорційного розподілу. Пропорція базується на (1) кількості тварин, яких можна прогодувати протягом зими, (2) кількості пасовищної землі, що належить фермерові, (3) фактичному обсязі сіна, заготовленого фермером, (4) вартості наявної у власності землі в долині, або (5) кількості часток в кооперативі.

Всі швейцарські інституції, які використовуються для регулювання спільної власності на альпійські луки, мають одну явну схожість – присвоювачі самі приймають важливі рішення з приводу використання СР.

Користувачі/власники є головним джерелом рішень. Вони приймають рішення з усіх важливих питань і є в значній мірі самостійними. Вони можуть створювати закони і переглядати їх, вони можуть встановлювати обмеження на використання пасовищ та змінювати їх, вони можуть адаптувати свої організаційні структури …. Можна також сказати, що організації користувачів “вкладені” в набір великих організацій (село, кaнтон, федерація), в яких вони сприймаються як легітимні.

Таким чином, жителі Tьорбеля та інших швейцарських сіл, які володіють общинними землями, витрачають час на самоврядування. Багато норм, які вони використовують, однак, роблять моніторинг та інші транзакції відносно дешевими для них і зменшують ймовірність виникнення конфліктів.

Процедури, які застосовуються у відношенні вирубки дерев – цінного ресурсу, який може бути отриманий з комунального лісу – ілюструє це дуже добре. Перший крок полягає в тому, що сільський лісник маркує дерева, готові до вирубки. Другий крок – у тому, що домашні господарства, які мають право на отримання деревини, повинні в рівній мірі розподілити роботу з рубання дерев, транспортування колод та їх укладання у приблизно рівні стіси. Для розподілу цих стісів між домогосподарствам використовується лотерея. Вирубка дерев у будь-яку іншу пору року не дозволяється.

Ця процедура добре поєднує ретельну оцінку стану лісів з методами розподілу роботи та кінцевого продуку, які легко контролювати і які вважаються справедливими всіма учасниками. Об’єднання робочих днів або днів розплати (там, де розподіляється літній сир і робиться оцінка для покриття витрат на діяльність влітку) зі святами – є ще одним способом скорочення деяких витрат, пов’язаних з комунальним менеджментом.

Останнім часом вартість праці значно зросла, що принесло зовнішні зміни в багато швейцарських сіл. Інституції спільної власності також змінюються, щоб відобразити зміни у зовнішніх чинниках.

Села, які покладаються на одноголосне рішення для зміни норм щодо інституцій їхньої спільної власності, не підлаштовуються так швидко, як ті села, які покладаються на неконсенсусні правила зміни їхніх процедур.

Це лише один малесенький приклад з багатьох, який міститься в геніальній книзі Еліонор Остром “Керування спільним”. Цей текст я взяла з її книги, трішки скоротивши, а картінки нагуглила в інтернеті.