НА ПОЧАТКУ червня ще 2016 року в Інтернеті на міському порталі Дніпра Gorod.dp.ua появилося повідомлення під заголовком, який одразу здійняв на всю область переполох – «Дніпропетровськгаз» проти Єлизаветівки». Що таке «Дніпропетровськгаз», зрозуміти не важко. Публічне акціонерне товариство, на ту пору котре ще постачало голубе паливо споживачам обласного центру та навколишніх сільських районів. Люди тоді, власне, ще не відали достеменно, що товариство напередодні оголосили банкрутом і благополучно ліквідували. А Єлизаветівка – центр Єлизаветівської сільради Петриківського району, яка з ініціативи її голови Максима Голосного узнала: замість «Дніпропетровськгазу» підпільно створено приватне підприємство «Дніпропетровськгаз Збут», котре зареєстровали на Кіпрі. І якому, щоб воно продовжувало постачати природне паливо комунальним закладам сільської ради – на зразок дитсадка і школи та бібліотеки – сільська рада мусить відшкодувати заборговані раніше 85.5 тисячі гривень.

Так от, а Максим Голосний «ще ранньої весни засумнівався в законності дій газівників та відмовився за новими тарифами за українське паливо платити чужинській офшорній компанії, посилаючись на 13 статтю Конституції України, яка стверджує, що всі багатства вітчизняних надр належать народу» – дослівно отак і було написано у повідомленні міського порталу. З явним докором на адресу Голосного. Очевидно з тих міркувань, що як же він посмів бунтувати й поставати?! Усі геть в Україні, і не лише державні мужі, але й рядові споживачі природного палива мовчки проковтнули той факт, що й раніше, як коментував Голосний, «ще з 2014 р. контрольні пакети акцій практично усіх у нас обласних газових ПАТів належали офшорній приватній фірмі «Газтек», а тепер же, після їх суцільного «банкротства», сповна перейшли у її власність». Тому я, виходить, продовжував Максим Ігоревич, ледве не єдиний не зміг цього стерпіти. Дійсно ж «розумака» знайшовся, який волів «розбурхати й підбурити» всю Україну! Це ж бо з одного боку все одно, що Дон Кіхот, який з голими руками вийшов проти вітряків, а з іншого ніби чоловік-дивак, котрий не усвідомлює, з ким він посмів «тягатися». Та роздавить, розчавучить його корумповано-злодійська машина, і пікнути не встигне!

-А як же терпіти, – запитував тоді інших Єлизаветіський сільський голова, – якщо з одного боку зростаючих якраз з 2014 року тарифів на газ ніби як і не вистачило, щоб уникнути «загадкового» повального банкрутства, а з іншого тепер нашим салом та по наших губах б”ють? Адже придбаний за наші податки і видобутий з українських надр газ продає нам віднині… заморська компанія!

Хіба справді не афера вседержавних масштабів? Ми два з гаком років тому, коли тільки розгорався «єлизаветівський» конфлікт, зустрічалися з його «ініціатором» Голосним і почули від нього переконливі аргументи, що істина на боці сільської ради. Про позицію сільради заявляємо тому, що її депутати дружно підтримали Максима Ігоревича. Ось за гарячими слідами записаний дослівно монолог Голосного: «Газівники нарешті подали на сільраду в суд, аби ми сплатили свої борги, які сплачувати категорично відмовилися. Позову в суд особисто я ж чекав давно: нарешті є змога все темне й таємне витягти на світло та зробити явним. Признаюся як на духу: я навмисне затіяв цей експеримент, аби струсонути ним всю Україну: скільки ж можна ще так знущатися й сміятися над своїм народом? Бо чий насправді ми всі зараз споживаємо природний газ, це сховано за десятьма замками. За брехнями високих посадовців зі столичних пагорбів влади, далі й за киваннями на Міжнародний валютний фонд і за дуже хитромудрими формулами розрахунку ціни передусім на побутовий газ. Мені недавно потрапив до рук надзвичайно цікавий документ. Я читав його, і не вірив своїм очам: виявилося, 10 грудня 2014 р. відбулося засідання Наглядової ради ПАТ по газопостачанню та газифікації «Дніпропетровськгаз», одначе не в Дніпрі, а в Нікосії – столиці острова Кіпр. На ньому були присутні три особи, всі як один не громадяни України – якась Єлена Мавромати, Маріна  Асланіду та Анреане Заведеу. Вони уповноважували інтереси невідомих корпорацій. Мені назви цих корпорацій нічого не сказали: в україномовному звучанні ПЕСНЕРО ІНВЕСТМЕНТС, ОЛУБЕРА ВЕНЧЕРС та СОЛЬВОТОРЕ ЕНТЕРПРАЙЗЕС. Може ви про них  чули щось у Дніпрі? Теж ні? А  саме вони й припинили існування у нас газопостачального товариства та утнули замість нього приватне з додатком на кінці «Збут».  Його заснувало… ПрАТ «Газтек». Який в свою чергу ще у 2005 році був створений «для керівництва газопостачальними підприємствами України» жменею кіпрських фірм, назви котрих й поготів все одно що «туман, за яким нічого не видно».

-І найдивовижніше, в чому я переконався, – майже вигукував Голосний, – в штаті приватного «Газтеку» лише троє працівників, двом з яких дозволено трудитися за сумісництвом. У його власності кілька комп”ютерів, троє столів та сяка-така інша офісна мебель. І ніякої фактично господарської діяльності. Що це значить – розумієте? Що справу маємо з порожньою, як бубон, фірмою – з пустушкою, як такі називають. А я б назвав насправді точніше – підробкою. Засадою, з якої чиняться регулярні «набіги» за збором платежів з українських споживачів. Виникає одне-єдине питання: кому дістається як з дармового рогу достатку ця «данина»?

Отримати –точніше, витягти з «тіні» – відповідь нарешті на нього якраз і сподівався сільський голова з Єлизаветівки під час судових слухань за позовом «Дніпропетровськгазу» до очолюваної ним сільської громади. Оскільки «гра» коштувала свічок не лише в інтересах населення Дніпра та Дніпропетровської області. Адже згаданий «пустун» «Газтек», як достеменно встановив Максим Голосний, аналогічним чином 4 роки тому заволодів контрольними пакетами акцій ще 13-ти газопостачальних товариств України: Львівського, Волинського, Чернівецького, Сумського, Івано-Франківського з «супутником» у Тисмениці, Запорізького, Хмельницького, Житомирського, Луганського, Кримського разом з окремим Севастопольським і Вінницького. Не виключено, що а нині вволено і більші апетити кіпрської засідки. Бо ж губа, як бачимо, не з лопуцька.

До речі, ще у тому ж 2016 році було обрано і голову Наглядової ради приватного Дніпровського газопостачальника та її членів. За зрозумілим уже «збігом» обставин вибори відбулися не у Дніпрі, а знову таки у Нікосії. І обрано не громадян України, тим паче не жителів Дніпропетровщини, а… кіпріотів «за покликаннями і переконаннями», як охарактеризував їх Голосний. Причому, зауважує Максим Ігоревич, всі як один обрані – Девід Ентоні, Ховард Браун, Іан Бьорд і так далі – «не надали згоди на розкриття їхніх персональних даних та необхідної інформації стосовно інших посад, які обіймали протягом останніх п”яти років, як це необхідно було зробити». Термін же, на який обрані – «до наступних Загальних зборів акціонерів».

-Вас нічого не дивує чи ніщо не викликає неприємних асоціацій? – питав насамкінець ще майже три роки тому Максим Голосний. – І місцезнаходження «Газтека», приміром, і кіпріоти в його «активі»? Отож! Окопалася гоп-компанія в офшорній зоні, як в засідці, а полює з неї на український люд і його гаманці!

КАЖУТЬ, наче те, що сьогодні називають офшорними зонами, вигадали ще стародавні греки. Ті поміж них, які доставляли землякам з поза меж країни крам, пшеницю, мед і тому подібне, в Афінах і загалом на материковій Греції мусили платити чималі податки. А побіля берегів вистачало великих і малих островів та острівців, на яких, ясна річ, влада не могла налагодити митну службу. То торговці своїми каравелами і почали причалювати до них. Вони тут і спродувалися, оскільки покупці також раді були за бодай трішки дешевшими цінами купляти товари на островах, дістаючись на них човнами –  а після лови вітер в морі.

Так чи інакше, а вперше офшорною зоною лиш в середині минулого віку скористалася одна хитра американська фірма, котра винахідливо уникнула зависокого оподаткування в Сполучених Штатах і створила прецедент. Вона миттю зареєструвалася в сусідній країні, де податки «здирали» значно нижчі. Приклад же виявився для багатьох «цікавим», то від тих пір і пішло, і поїхало. Нині офшорами називають геть невеличкі території, переважно «периферійні» острови, де часом діють навіть нульові збори з прибутків, хоч як правило таки просто низькі. Справді ж бо – чим не лафа? Приміром, є зони, де дійсно зовсім не збирають податків. Їм досить того, що з цієї причини дуже й дуже багато фірм реєструються в них, сплачуючи уже за це мито. Серед вигідних «гаваней» Віргінські острови. Інші переважно обмежуються мінімальними зборами, як от і відомий нині Кіпр. Хоч економісти усього світу скажуть, що офшори не така то і шкідлива перевага у тих випадках, коли початкуючі бізнесмени таким чином нагромаджують капітали, аби потім розвивати свій бізнес. Завтра вони будуть нарощувати виробництво за місцями своєї діяльності. Відтак збільшувати прибутки і відрахування у бюджети уже своїх країн та створювати для своїх же людей нові робочі місця. Але це за нормальних умов, цілей і устремлінь та при наявності чітких внутрішніх законів-правил гри, а також писаних та неписаних соціальних і етично-моральних вимог у суспільстві.

А що маємо ми, українці, од власних доморощених, даруйте, «кіпріотів», «сінгапурців», «віргінців» і так далі? Ось офіційна статистика за 2010 р., коли в офшори з України цілими косяками рвонули надто «підприємливі» ділки: того року в казну держави у доларах надійшло 138 мільярдів зборів, натомість в офшорні зони було переказано… 167 мільярдів доларів. Тобто більше вивезли за межі держави, ніж перерахували їй. Уявляєте, як можна було озолотити Україну та піднести її економіку, якби навіть більше, ніж ще один «бюджет», залишився для інвестування власного господарства! А воно ж у даному разі що з  возу впало, те пропало: українці – до речі, в першу чергу з росіянами – серед тих зараз на планеті, хто на початку третього тисячоліття принцип офшорних зон уподобав використовувати не для того, аби нагромаджувати кошти для розвою національних економік, а щоб спочатку розпродувати їх ого-го який потужний потенціал, створений попередніми поколіннями співвітчизників, а далі й грабувати та «виводити» награбоване на зарубіжні рахунки. Настільки масштабного дикунства, якого сягнула у цім катастрофічно-руйнівному ділі саме ненажерлива українська «еліта», цивілізований  світ ще не спостерігав і думається, що більше й не спостерігатиме. Бо навряд чи знайдеться ще якийсь на Землі народ, який дозволить так знущатися й збиткуватися над ним!

І от уявіть собі, появився ватажок якоїсь досі широко не відомої, отож задрипаної, даруйте, сільської ради, котрий дозволив повстати проти уже цілої недоторканої й узаконеної небаченим та нечуваним беззаконням офшорної практики з розграблення ще недавно однієї з найпередовіших країн Європи, яка вважалася третьою космічною на планеті. Звісна річ, що такому «нахабі», як Голосний, якщо не скрутити уперті роги слід, так раз і назавжди негайно «заткнути рота»! Бачте, раптом зажадав спершу дізнатися, чий газ споживають об”єкти соціальної  сфери його сільської ради, бо якщо український, то чому платити за нього доводиться в три дорога і якійсь кіпріотській компанії? Та яке його діло до цього! Споживаєш – значить плати мовчки, причому з року в рік за все вищими тарифами, і сопи собі у дві дірочки, поки сопіти дають! Чи не ясно, що це небезпечно не тільки для нього, а й для багатьох можновладців в Україні, якщо гласно ритися у їхніх брудних офшорних оборудках!?

Сьогодні цілий пригодницький роман можна писати за перепетіями, як намагалися «подіяти» на Максима Ігоревича та що йому випало пережити за останні три з лишком роки. Буквально на  початку минулого року, коли народ відмічав ще різдвяні свята, в Єлизаветівку увірвалася зграя бандитів, як спершу це показалося тут людям, щоб різаками вивести з ладу внутрішню у селищі газопровідну мережу. Та селяни дружно вибігли навперейми і не дали нищити трубопроводи. Тільки тоді прудкі хлопці призналися, що вони з дніпровського «Газ Збуту» прибули «відрізати газ боржникам». Та на яких підставах зібралися нищити, покажіть документ, що «газорозводка у селі належить вам  на  правах власності чи перебуває на балансі?» Прибулі розвели руками: але у нас такої «бумаги» немає. «І не може бути», – пояснили сільчани, оскільки «прокладали ми її за власні кошти», а утримувати доручили сільраді, яку й очолює Максим Голосний. Шкодити ж, псувати чуже майно – це стаття кримінального Кодексу.

Коротше, хлопці несолоно сьорбаючи зникли з Єлизаветівки, ніби вітром їх звідси здуло. Одначе за кілька днів уже приміщення сільради оточило 25-ть «тітушок» у масках і бронежилетах, які прибули сюди на легкових машинах з символікою охоронної фірми «Ягуар». В приміщення ж проникли з пляшками, наповненими білою рідиною – очевидно кислотою – і зеленкою. Зав”язалася ледве не рукопашна сутичка. Гіршого помогло уникнути тільки те, що того дня у сільраді на нараду зібралося чимало люду, який не злякався стати горою-стіною. Кислотою поливати їх не ризикнули, а ось зеленкою аж бігом. Одначе і на цей раз непрошеним гостям довелося стрімголов тікати геть. Хоч вони аж надривалися, так кричали, що «якщо по-хорошому Голосний не хоче укладати договір з ТОВ «Дніпропетровськгаз Збут», то вони ніби і вимушені по-поганому домагатися від нього цього». Лиш однак пофарбовані зеленкою стіни після них у сільраді і зосталися.

Та ще мов на згадку – внесене у реєстр досудових слідств кримінальне провадження. На згадку тому, що досі воно не тільки не рушило з місця, а ще й відмовилося від речових доказів у вигляді відеозаписів розбою «тітушок» в приміщення сільради. Такі очевидні свідчення, виходить, йому не потрібні. Зайві і навіть «шкідливі», якщо хочете знати. Як мінімум геть не бажані. Коли півроку тому Катерину Гандзюк у Херсоні з ніг до голови облили кислотою, справу порушили за статтею… дрібного хуліганства. Випадок в Єлизаветівці теж з цієї серії. Судіть самі: півроку ловили і ніяк не могли зловити «хуліганів» у Херсоні, і знадобилося, щоб Катерина померла, а громадськість обурилася на всю нашу Україну, аби Гепрокурор Юрій Луценко нарешті збагнув, що було здійснено замах і вчинено злочин. Не приведи Господи, звичайно, щоб щось подібне сталося з Максимом Голосним, але якби й сталося, то у його випадку на Дніпропетровщині ніхто б з правоохоронців і пальцем не поворушив. Не став піднімати хай: коли ж у ніби правовій державі право справді братиме верх не залежно від того, кого необхідно захищати?

Тим  паче, що  Максима Ігоревича у спокої ж не залишили. Були анонімні погрози позбавити його життя, коли Голосний мусив просити в поліції охорони – вони припинилися тільки після того, як всю Єлизаветівку, а особливо сільраду  та житлове помешкання сільського голови, напічкали камерами зовнішнього спостереження. Були й скарги в правоохоронні органи, наче Голосний «краде природний газ». Однак цей «сигнал» до Реєстру досудових розслідувань не внесли тільки тому, що газівники… не змогли засвідчити документами, що газ, який спожили і продовжують споживати у Єлизаветівці, належить «якщо не «ДніпроГаз Збуту», то принаймні «Газтеку», котрий на Кіпрі». Ба, більше того, розкрили «свої крадені карти»: власних газових родовищ або свердловин і навіть власних газосховищ ні перші, ні другі не мають. Отака «несподіванка»! «Прикра»?

До речі, забігаючи наперед, скажемо, що Голосний же не відмовляється зовсім безоплатно спалювати газ. Навпаки, він просить якомога швидше дати йому іншого поставника – не іноземного та ще й офшорного, а українського. Не дають. Кажуть, іншого в області немає. То як таке, запитує Максим Ігоревич, може бути: не маючи свого добутку і власних збережень, Дніпропетровщину голубим паливом забезпечує… монополіст? Навіть для домогосподарки ясно, що у нормальній і правовій державі подібне не може триматися купи, згодні? Виявляється, «газові королі», які забезпечують українців голубим паливом, то голі!

Та чи зможете уявити ви, настільки небезпечний «експеримент» затіяв насправді Максим Голосний? Перш за все для себе, звичайно. Своїм процесом він дійсно «роздягає» до гола всю корупційну схему  обкрадання українців до нитки «газовими атаками» з офшорної зони. Тобто усе те, що приховує і чим обманює співвітчизників рідний уряд і режим Петра Порошенка, стає видно, як на долоні. Справді  страшна для Голосного «гра», правда ж? Але хіба вона не страшна загалом для нашого народу, задля якого Голосний і зважився на нерівний бій? Адже одного разу було, що всю Єлизаветівку мобілізував на цілодобове вартування і захист села, оскільки з надійних джерел надійшла інформація, що готується взяття в облогу і захоплення «бунтівників». Іншого ж разу, виїжджаючи на виклик з обласного центру, Максим Ігоревич завбачливо зателефонував багатьом своїм знайомим, за яким маршрутом рушає в дорогу. Позаяк добрі люди попередили, що викликавши його, на традиційному путі влаштували засаду. «То якщо я одначе не повернуся, – застерігав на всякий випадок сільський голова, – шукайте мене там то і там».

ХОЧ  ЯВЛЕННЯ народу правди відбувається ніби й не стараннями самого Голосного. Пам”ятаєте, що ще два з лишком роки тому «Дніпропетровськгаз Збут» подав у Господарський суд області позов на Єлизаветівську сільську раду «про стягнення заборгованості у розмірі 85 тисяч 454 гривень і 20 копійок». Очевидно, позивач і в страхітливому сні не міг передбачити, у яку халепу він вляпався! Звідки міг знати, що Голосний виявиться настільки міцним горішком та настільки й не з лякливого десятка, що не дасть топтатися по ньому, як по суті офшорний злодій-монополіст топчеться нині безкарно по всьому народу? От і Господарський суд області наперекір очевидним фактам безперестанку виносив ухвалу за ухвалою на користь позивача. І загалом виніс їх шість – 4.07, 18.07, 2.08, 1.09, 18.10 та 27.12 2016 року, – так і не з”ясувавши, свій чи не свій газ продавала у Єлизаветівку компанія з острова Кіпр. Але що договір з нею сільрада з Єлизаветівки принципово як з іноземним поставником українського голубого палива не укладала з 2016 року, таки погодився. Одначе врешті-решт 5.04 2017 року вирішив позов «Дніппропетровськгаз Збуту»… задовольнити. З тих міркувань фактично, що хоч одного позивач не зміг підтвердити, а іншого у нього не було, та якщо відповідач використав газ, мусить за нього заплатити. Оскільки «газ є товарною продукцією і не може бути спожитим безоплатно». А питання, свій чи крадений, якщо на те вже пішло, збував «Газ Збут», ніби не становило предмету спору. Тому навіщо суду обтяжувати себе його пошуком, а суддям сушити ним свої голови?

Скажете, що логіка дійсно у такому рішенні була? А ось Верховний суд України у складі колегії суддів Касаційного господарського суду 6 липня уже цього 2018 року постановив, що ні, хлопці, вимогу відповідача з”ясувати істину треба задовольняти. Що експерти Дніпровського науково-дослідного інституту судових експертиз не змогли чи злякалися, як вогню, і не захотіли чи забракло їм професіоналізму або компетентності – це однак не звільняє шановний суд від потреби розставити усі крапки над «і». В Україні є, зрештою, аналогічний Харківський НДІ судових експертиз та Незалежний інститут судових експертиз у Києві, тому варто їхнім спеціалістам «доручити здійснити судово-технічну експертизу в присутності представників ТОВ «Дніпропетровськгаз Збут» та Єлизаветівської сільської ради». Тим паче, що які можуть бути претензії з боку позивача, якщо фіскальні служби «нестачі на вказану суму природного газу чи неплаченого на цю ж суму за «Збутом» не зафіксували і не підтверджують»?

Коротше, справу  повернули назад на повторний розгляд. На цей раз в Апеляційний Господарський суд Дніпропетровської області. На переконання місцевих правдоборців, сільрада на чолі з Максимом Голосним тепер й поготів має усі шанси виграти її. Та чи має справа шанс бути заслуханою в найближчий час, до президентських виборів зокрема – питання, на яке ствердно ніхто не береться відповісти. Тільки щойно, в останній день жовтня, відбулося нарешті перше засідання Колегії суддів Апеляційного суду. Та один з членів цієї Колегії немов схаменувся і взяв самовідвід. На тій підставі, що його друга половина працює в ТОВ «Дніпропетровськгаз Збут». Наче досі він цього не знав чи тільки вчора одружився. Коли ж буде визначено новий  склад Колегії – як то кажуть, наразі все ще не відомо.

Зате, уявіть собі, скільки стає відомо з того, що становило чи  становить і зараз мало не державні «таємниці», ви нізащо вгадати не зможете. Сутичка з приводу не такої вже й великої суми – подумаєш, якихось 85 тисяч з гаком гривень! – а розголосу, «несподіваного», а то й несамохіть або «ненароком» розкрито досі прихованого у київських кабінетах влади та на далекому Кіпрі, що мало кому таке й снилося! Справа у тім, що наполегливий сільський голова Максим Голосний послідовно вимагає від судів витребувати ті або ж інші документи, які б могли ствердити законність діяльності на українському ринку газу іноземної офшорної компанії, і суди вимушені іти назустріч відповідачу. Оце зараз схоже Дніпропетровський Апеляційний Господарський суд над усе і боїться цього, як диявол ладану. Краще подалі від «гріха» триматися. Адже з витребуваних документів та «спровокованих» показань позивача, як яблука з яблуні, коли її трусиш, сипляться і сипляться такі одкровення, що аж дух від них перехоплює, а боязливих кидає у холодний піт.

Не вірите? Тоді далі судіть самі: от наш прем”єр Володимир Гройсман не втомлюється повторювати, наче це не він і не його команда, а Міжнародний валютний фонд, перш ніж надати рятівний для України кредит, вимагає, аби у нас зростали тарифи передусім на газ, а разом з ними тарифи практично і на усі інші комунальні послуги. Насправді ж це зовсім не так. Зовсім насправді так: ще на початку 2015 року у Кабміні було складено графік, за яким поетапно і зростають для населення ціни на природне паливо. З 2014-го вони уже зросли у десять разів. Але це не кінець: дійсно мають зростати у найближчі два роки ще мінімум тричі. А все тому, що коли наші хвацькі урядовці зачастили в МВФ з простягнутими руками жебраків, його розпорядники одразу поцікавилися, за рахунок чого українські державні нездари повертатимуть позички? Бо беруть і беруть, а щоб це позитивно давалася взнаки на оздоровленні економіки, так і в найпотужнішу лупу не видно. А ми, доповіли наші кабмінівці, для народу підвищуватимемо плату за газ і інші енергоносії та решту комунальних послуг – ось підготували графік цих підвищень, дивіться! Отож відразу не за рахунок піднесення власної економіки, а за рахунок населення передбачив наш рідний уряд гасити кредити. Але яка від цього різниця МВФ? Ну якщо цей уряд інакше не здатний «заробляти» кошти, а тільки мастак останні свитини знімати з свого народу, то це проблема народу, а не кредитора. Просто відтоді МВФ кожного разу, збираючись виділяти черговий транш, і запитує українських партнерів: а ви за своїм графіком – зазирніть у нього! – збільшили тарифну плату за газ? То коли збільшите, тоді й дамо жадані вами мільярди, які просите, аж труситися.

А що особливо ховають від розголосу київські верхи, а разом з ними і регіональні низи той факт, що бурхливим потоком газ постачається в Україну через офшорну компанію з острова Кіпр, на прикладі процесу-«експерименту» , затіяного Голосним, видно, як на широкоформатному екрані. От подумайте ви тільки, чому Максим Ігоревич уже мінімум два роки б”ється, як риба об лід, «за правду для народу», а державні мужі від Адміністрації та Кабінету міністрів і до Верховної Ради «на всіх язиках всі мовчать»? І українською мовою, і якщо не російською, то англійською, як дотепно коментує Голосний. Роблять вигляд, наче нічого подібного не відбувається. Неначе ніякого Максима Голосного на білому світі, а його Єлизаветівки на карті України немає-не існує і існувати не може. Бо не потрібен верхам і їх прислужницьким низам галас, який уперто здіймає непокірний сільський голова з  придніпровської глибинки – хіба це не ясно?

Вибудовуючи усю свою «політику» на тому, що наша Конституція усі-усі багатства вітчизняних надр віддає у власність народу, «тому це нонсенс, коли держава своєму люду продає їх через іноземного «посередника», Голосний звернувся з письмовим запитом до Петра Порошенка допомогти «визначитися з позицією і аргументами, як відстоювати у моїй ситуації інтереси громади та селян у суді?»

-Я попросив Президента, – каже Максим Ігоревич, – розтлумачити мені, дурню, бо може я справді щось не так розумію, як в першу чергу він, гарант Конституції, забезпечує виконанні її 13-ї статті, яка права власності на запаси усіх природних ресурсів на території України передала у власність народу? Це раз. А по-друге оскільки ця ж 13 стаття від імені народу його права власності у межах територіальних громад зобов”язує здійснювати органам місцевого самоврядування, яким і є сільрада в Єлизаветівці, котру я очолюю, то заодно  попросив Петра Олексійовича, щоб він мені порадив, як конкретно у судовому процесі відстоювати конституційні права народу і  мені, голові сільради…

Відповіді з Адміністрації Президента Голосний дочекався. Та як гадаєте – яку? У цидулці, підписаній першим заступником глави Адміністрації паном Ковальчуком, Голосний прочитав, що «до переліку повноважень Президента не належить надання роз”яснень порядку застосування на практиці окремих положень Конституції України». Треба було розуміти так, що Президент то все прекрасно знає, бо ж сам є гарантом виконання основного Закону країни, але це не його діло – пояснювати кожному зустрічному. Для цього є, виявляється, у Верховній Раді Комітети, котрі мають займатися тлумаченням зокрема і того, «яким чином та в який спосіб на ввіреній йому території мусить забезпечувати верховенство конституційних положень кожен голова окремо взятого органу місцевого самоврядування». І тому Адміністрація Петра Олексійовича запит єлизаветівського сільського голови переадресувала аж в три різні Комітети ВР, от з них Максим Ігоревич хай і чекає на «юридичну консультацію». В три різні – це в Комітет з питань правової політики та правосуддя, ще в Комітет з питань державного будівництва, регіональної  політики та місцевого самоврядування і нарешті і в Комітет соціальної політики, зайнятості населення та пенсійного забезпечення. Не зрозуміло, погодьтеся, чому три Комітети було зобов”язано задовольнити цікавіть «переферійного» ватажка громади. Якщо на нас, то не інакше, як з надією, що бодай один з них відгукнеться. Але справа то в тім, що жоден не знайшов за потрібне – чи швидше не переобтяжив себе – надсилати консультацію «на край світу» у якусь ще Єлизаветівку.

Тоді Мкаксим Ігоревич зайшов з іншого боку: надіслав запит у Кабінет міністрів. З того приводу, що Постановою за №991 у 2000 році Кабмін назвав підприємства, які ні в якому разі не можуть продаватися чи передаватися, в тому числі і в оренду, іноземним компаніям. То у переліку значаться також  газопостачальні підприємства. Як же тоді розуміти, що а у Дніпропетровській області зокрема «ТОВ «Газ Збут» перебуває в управлінні підприємства, котре заснували і яким володіють іноземці»? Чи не загрожує це, запитував сільський голова, національній безпеці і інтересам українського люду?

І Кабмін відгукнувся. Сповістивши, що Постанова, «щодо якої надійшов запит» – давніх часів, мовляв, діло. Тобто прийнята ще «попєрєдніками наших  попередників», а тому коментувати її сучасній владі ніби як запізно чи й немає  підстав. Зрозуміло, така відповідь ніби як  стороннього спостерігача не могла не «вразити» Голосного. І він зважився ще на більш пряміший і впертіший, як дишло, запит. Оскільки суд «остерігається» на його клопотання затребувати з Кабміну примірник ніби існуючого договору уряду з газівниками Кіпру і Дніпра на постачання газу, на який посилається, але який «не пред”являє позивач», Максим Ігоревич і попросив надати копію даного договору йому, відповідачу. Адже він у даному випадку «кістьми ліг на захист як інтересів територіальної громади, так і національних в масштабах України». То може він елементарно помиляється або переоцінює свою позицію, оскільки Кабмін «все передбачив і врахував»?

То тепер тримайтеся обома руками за стілець, на якому сидите. А якщо стоїте, то мерщій сідайте, перш ніж читатимете, що відповів уряд на цей запит невгамовному сільському голові з глибинки. А відповів він наступне: договір дійсно таки підписувався, але його примірник… не зберігся. Точніше загубився. Ні в документах, ні в архіві Кабміну виявити його не вдалося. Так що виходить, як колись писав Остап Вишня, «звиняйте, нічим допомогти не можемо!»

Не випадково, зрештою, Максим Голосний в одному з недавніх інтерв”ю місцевим ЗМІ поскаржився, що «ніяких конкретних дій мені в допомогу, навіть жодного просто публічного коментаря від Адміністрації Президента, високих урядових посадовців і депутатів Верховної Ради, які  величаються народними, від правоохоронців і правозахисників за майже уже три роки моєї боротьби я не діждався». І далі: «Усі й зблизька не помічають проблеми,  явно іноземного втручання та захмарних уже тарифів, тим паче унікального і безпрецедентного експерименту, на який я пішов виключно в інтересах простих людей». Отож усі мовчать, ніби води у роти понабирали, і у  вуса не дмуть.

А що їм усім залишається робити? Нічим же крити! Козирні карти не у їхніх руках.  У них лише омана і брехня. Підтримувати чи захищати відповідача Голосного у справі, котра, якщо раптом завершиться справедливістю, рано чи пізно вийде боком для крайніх у нечуваному шахрайстві по відношенні до народу?! А крайні ж бо у ньому сидять і окопалися таки у найвищих кабінетах столичних пагорбів. Бо давайте ось так міркувати: хто такий Максим Голосний в масштабах всієї України? За даними статистики, котра передувала так званій децентралізації, у державі 32 тис. 351 рада місцевого самоврядування. Стільки ще недавно числилося обласних, міських, районних, селищних та сільських рад. Так що Голосний максимум один аж з 32-х тисяч 351-го ватажка органу місцевого влади. Вважайте, що комашка. Наступи – і мокрого місця від нього не залишиться. Однак же не дозволяють собі, не сміють не те що з відкритим галасом схрещувати з ним шпаги, а дійсно й наступити також не ризикують. І тут, якщо хочете знати, немає великого секрету, чому? Та тому, що і правда, і істина на боці відчайдушного і до цих пір нескореного Максима Голосного. Це той випадок, коли проти лому справді немає прийому. От нічого іншого й не залишається, як ігнорувати, не звертати уваги, поки всі інші навкруги сидять у своїх глибоких норах, як в схованках, котрі називають крайніми хатами. Невже ми усі з вами надіємося пересидіти там, як у кукурудзі, чумні й страшні уже насправді часи і вціліти живими?

Микола ЯСЕНЬ, “Сільські вісті”

P.S. ПРИ ЦІЙ НАГОДІ ДОВОЛІ Й СУПЕРЕЧЛИВЕ, МАБУТЬ, СПОСТЕРЕЖЕННЯ, ЯКИМ РЕДАКЦІЯ ОДНАЧЕ РІШИЛА ПОДІЛИТИСЯ З ЧИТАЧАМИ. АВТОРУ ЦІЄЇ ПУБЛЛІКАЦІЇ НЕ ТАК ДАВНО ДОВЕЛОСЯ ПОБУВАТИ В ЄЛИЗАВЕТІВЦІ. ПРИЧОМУ ТОДІ, КОЛИ ТАМ ЗІБРАЛОСЯ ЧИМАЛО ПРИХИЛЬНИКІВ ГОЛОСНОГО Й З ОТОЧУЮЧИХ НАСЕЛЕНИХ ПУНКТІВ НЕ ЛИШЕ ПЕТРИКІВСЬКОГО РАЙОНУ, А НАВАІТЬ З ДНІПРА ТА КАМ”ЯНСЬКОГО. ОТАМ І ПОЧУВ АВТОР «ФЕРМЕРА ПРИДНІПРОВ”Я» В КУЛУАРАХ ФРАЗУ, ЩО «ОТАККОГО, ЯК МАКСИМ ІГОРЕВИЧ, НАМ БИ ПРЕЗИДЕНТА!» ЗРОЗУМІЛО, ЦЕ БУЛО МОВЛЕНО В ЯКОСТІ ОЦІНКИ, ЯКУ НАРОД ВИНОСИТЬ ГОЛОСНОМУ. ОДНАЧЕ Ж ПОДУМАЛОСЯ, ЩО А ЧОМУ Б І НІ? ПРИНАЙМНІ ЩО МОЛОДИМ І ТАКИМ ЯВНО ДЕРЗНОВЕННИМ ВДАЧЕЮ, ЯК ЄЛИЗАВЕТІВСЬКИЙ СІЛЬСЬКИЙ ГОЛОВА, ЯКИЙ НЕ ГНЕТЬСҐЯ І НЕ СХИЛЯЄТЬСЯ, ВІДСТОЮЮЧИ ІНТЕРЕСИ НАРОДУ, НАСТАВ ЧАС ВІДДАВАТИ НАМ ПЕРЕВАГУ.