Коли на Грушевського почало наростати силове протистояння, в ефірі Громадського телебачення хтось із ведучих (здається, Роман Скрипін) озвучив влучне питання. Конституція України забороняє узурпацію влади, але який закон України визначає, що саме в праві робити громадяни, коли цю владу узурповано? Якими засобами вони можуть боротися проти цього? Як далеко вони мають іти, захищаючи свободу в своїй державі?

Дуже шанований мною ФБ-юзер Карл Волох написав цілий статус про те, який невидимий для недосвідченого ока і важливий зв’язок криється між вуличними сутичками та санкціями з боку Заходу, що їх усі ми так чекаємо. І в статусі тому була дуже цінна для мене думка: з точки зору західної політики і суспільства те, що відбувається на Грушевського — закономірно і виправдано.

Багато хто — і я серед них — непокоїлися, що насильство на вулицях дискредитує нас в очах європейської спільноти. Але насправді-то “ліш би нє било войни” — це типово радянська цінність, європейцям не знайома.

Нехай по нас ходять і витирають об нас ноги — аби не було війни.

Нехай витирають ноги об нашу Конституцію — аби не було війни.

Нехай крадуть наші гроші мільярдами — аби лиш війни не було. Помремо від голоду та зубожіння  — зате мирно і тихо.

Європейській спільноті добре зрозуміло, що коли влада два місяці не реагує на мирний протест, на який виходять сотні тисяч громадян, точніше, реагує невиправдано жорстокими “зачистками” і прийняттям антиконституційних законів, протест припиняє бути мирним.

Бо людей не можна доводити до краю. Бо об вільних людей небезпечно витирати ноги.

Саме тому слово “провокатори”, за яким Яценюк і Тягнибок так поспішно сховалися від власної неспроможності очолити спротив та спрямувати його в конструктивне русло, так погано пасує людям на Грушевського.

Дідуля років сімдесяти з довжелезною палицею в руках — дибуляє невпевнено, видно, і без важкого патика в руках ходить уже не надто бадьоро, — який завзято тицяє тією палицею поміж щитами бійців.

Немолоді жінки з обличчями мирних домогосподарок, які підносять бруківку молодим людям із закритими обличчями.

Не менш немолоді жінки, які зосереджено б’ють в імпровізовані барабани годинами, розносячи над вулицею тривожний набат.

Немолодий, знову ж таки, сурмач, який грає гімн України, грає “Лента за лентою”, грає та й грає — і де лише повітря береться в його легенях, коли довкола, здається, один лише газ?

Всі ці люди — ультрас? Юні гарячі голови? Найняті провокатори? Де ви бачили найнятих провокаторів, які більше доби б’ються в пеклі та не планують з нього відступати?

На жаль, проста істина — вільна людина остаточно виходить із себе, коли в неї свавільно відбирають свободу — виявилася незрозумілою не лише для влади, але й для опозиції. Героїчними спільними зусиллями, злочинною діяльністю і не менш злочинною бездіяльністю, вони призвели до цього результату.

І якщо з цього не буде винесено відповідні уроки, боюся, за якийсь час в Україні буде 46 мільйонів провокаторів.