Сучасная історія села очами одного мешканця…

На високому правому березі вже неіснуючої нині річечки Бовтівки, від якої залишилась тільки низина толока, де влітку випасають на прив’язі люди свою худобу та викошують соковиту траву на сіно, розкинулось село. Звичайне собі українське село. Але це тільки на перший погляд звичайне. Тільки на перший погляд… І люди, як люди. А заглянь у глибини часу, і село це, розкинуте у межиріччі Дніпра та Орілі, постане вже в героїчному ореолі.

Розташоване воно на землях колишньої козацької вольності між інших козацьких сіл – Курилівка, Лобойківка, Попово-Болівка, Сотичі (Сотницьке), Петриківка, з козацьких поселень-зимівників. І ведеться його облік часу від 1772 року. Отож, у крові його мешканців збереглось волелюбство, нескореність і працелюбство. І належало це село разом з іншими до Орільської копанки (Коша).

Тож не дивно, що в період становлення радянської влади і громадянської війни на початку ХХ століття селяни об’єднались в партизанський загін аби захищати себе і рідний край. До цього загону, а очолив його з часом теж уродженець села Йосип Якимович Лантух, приєднувались люди з усього на той час Новомосковського повіту і мав цей загін вплив на усю Катеринославську губернію. Виходить, що не таке вже воно й «звичайне», а село з героїчним минулим. Бо і в період другої світової війни (1941-1945) на захист Вітчизни із села пішло на фронти 915 воїнів, 427 із них віддали своє життя за перемогу над ворогом.

Ці славні люди в своїх обійстях, яких нині в селі в межах 1100. А населення виросло до 2,5 тисячі мешканців. Як вже говорилось – працелюби! Село розташоване в придніпровській низині. Згадуються слова сільської вчительки географії Зінаїди Яківни Затернянської, що геодезична відмітка села становить +61 метр над рівнем моря. Інколи здається, що воно знаходиться на дні великого водного потоку в минулому, бо ґрунти наносні, неоднорідні, клаптиками родючі чорноземи, а великими масивами – супіски аж до піщаних з великими навіть буртами…

Такі місця зараз заліснені сосною. Однак, так і було, доки не обвели село новим руслом ріки Оріль, село багате низинами, заболоченістю, де водилась риба і гніздилось птаство – мисливсько-рибальські угіддя. Низини придатні для сінокосів і випасу худоби. Це сприяло розвитку тваринництва. Так було… Але то колись в таких умовах жили і господарювали мешканці села, але нове русло ріки, як дренажний канал, понизило рівень води аж до зниження рівня води в колодязях.

На отих вибірково придатних землях для господарювання і мало село в минулому два колгоспи «Комунар» і «Комінтерн». Профілювання колись, а нині асфальтована дорога, розділяє село навпіл. Від назв колишніх колгоспів досі так і називають частини села, східна – Коммунар, а західна, відповідно, Комінтерн. Але згодом, внаслідок реформ при М.С.Хрущову з’явився один колгосп «Правда», об’єднавши обидва. А ще, приєднавши господарство Курилівки, має назву «Комуніст».

З часом, зусиллями голови колгоспу Василя Тихоновича Гречки спільно з комбайновим заводом ім.Врошилова, що в Дніпропетровську, було створено аграрно-виробниче об’єднання «Оріль». І мешкають, і господарюють на цих землях жителі села.

Господарство набирало сили, село облаштовувалось, люди зміцнювали свої садиби, проводилася газифікація села, будувались дороги в селі і навколо, об’єднуючи Курилівські господарства і села поблизу.

Спільне господарство мало тільки дійних корів 1500 голів, 800 свиней, 150 коней, 52 трактори, 45 автомобілів, 15 комбайнів, а також поливні системи в Єлизаветівці і Курилівці. Мали дружні зв’язки з аграрним об’єднанням «Наукове» і Кременчуцьким нафтопереробним заводом.

Але постановою Президента України від 3.ХІІ.1999р «Про реформу в аграрному секторі економіки» за №1529/99 колективні сільські господарства реформовано, а на їх основі створено нові КСП, які поклали край інтенсивному розвитку села: землю почали «розпаювати», десь зникло тваринництво і техніка… Як показав час, ті реформи не виправдали себе. Марно втрачені робочі місця для селян, на полях бур’яни… Відтоді в таких, відносно занедбаних умовах, і проживають жителі села.
Селянин: Він рахує літа свої в плузі,

В непростимій розрусі села.
Де були сінокоси у лузі,
Там амброзія з руку ствола.

Навколо села, на землях сільської ради, збудовано два полігони птахофабрики і тепличне господарство. Навіть Дніпродзержинськ-лівобережний розкинувся на землі Єлизаветівської сільради з його очисними спорудами. А там, де новобудови міста, до війни і після, був клин колгоспного лану колгоспу «Комінтерн» і мав назву – Заяча.

Село нині має сумні залишки минулої стабільності: вже не діюча, закрита, але в задовільному стані стаціонарна лікарня зі своїми господарськими будівлями. Занедбаний, але діючий клуб, середня школа, будівля ще з 1905 року, мала, що не відповідає сучасним вимогам. Дитячий дошкільний заклад, дитсадок, теж функціонує, хоч і тісне там приміщення, працює сільська бібліотека, яка активно співпрацює зі школою. У приватній власності, але функціонують торгівельні точки, старі і новозбудовані. Селян відірвано від землі, нащадки славних пращурів не живуть, а виживають на своїй, Богом даній землі. Борються за своє право бути щасливими людьми.

В генах наших сільчан – непокора,
До неправди в них гостре чуття
Козакам, партизанам опора –
В дачі вільних проснутись пора.

Кінець 80-х років – початок 90-х минулого століття для мешканців суміжного із згаданим селом Дніпродзержинська став характерним періодом масового прагнення міського населення до землі. Створювались садові та інші кооперативи, велось масове будівництво садових будиночків. Скрізь, де була можливість, люди прагнули придбати земельну ділянку, під сад чи огород.

Не обминув цей, можна сказати азарт, працівника відділу архітектури міста Дніпродзержинська Ігоря Голосного. Архітектору Голосному трапилась нагода в приміському селі Єлизаветівці, на комінтернівській половині села, придбати кинуту садибу. Його син Максим тоді ще – старшокласник. Ігор Голосний з любов’ю і завзяттям взявся до облаштування тепер вже його господи. Сад, виноградник та огородництво захопило чоловіка. Земля привабила, може, прокинулось щось від пращурів, але велику втіху має архітектор від землі.

З усією щирістю ділиться своїми успіхами і планами з новими сусідами. Одним словом – вживається… На канікулах син проводить час з батьком. В сина Максима тут нові знайомства з молоддю села, з їхнім дозвіллям. Чисте, свіже повітря і тиха чарівна Оріль приваблюють молодого чоловіка. Він закінчує школу, й будівельну академію в обласному центрі. Сільське життя, активне знайомство з гараздами і негараздами села, дозвіллям молоді та життям людей старшого покоління… Все це не залишає молоду людину байдужим.

З часом Максим став помічником сільського депутата. Це дає можливість бути присутнім при вирішенні сільських проблем, бачити, хто і як дбає про загал або ж свої «шкурні» проблеми.

«Розказав багато нового про наші права, ніби очі нам відкрив» – згадують депутати ті часи. Максим спостерігає за роботою сільського голови. Подумки ставить себе на вирішення різних проблемних питань, придивляється… І громада запропонувала, звичайно через його однодумців, подати кандидатуру на чергових виборах на сільського голову. В результаті агітаційної роботи його команди, підтримки, зустрічей, бесід з мешканцями села, вдалося стати гідним опонентам іншим кандидатам, а супротивниками були й колишні голови села, які втратили довіру в селян. І жителі села повірили Максиму, довірили очолити сільську раду, обрали своєю головою… Таким чином, в Петриківському районі на посаді сільського голови в Єлизаветівці з’явився наймолодший голова. Йому було 29 років. Весь район здивований!

А хто і де сказав, що молодість – гріх?! Ще з шкільної програми радянської школи нам добре відомо, що Аркадій Гайдар в 16 років полком командував. Герой громадянської війни Микола Щорс в 24 теж полком.. Всі пам’ятаємо приклади героїзму і патріотизму молоді. А нашому голові – 29! Вік зрілого чоловіка, мужа.

Ще як спілкувався з молоддю села, зі старшим поколінням селян, в Максима Ігоровича, як в архітектора, в уяві визрівало своє бачення розвитку і благоустрою села, його інфраструктури. Він мав власний погляд на всі ці питання. Бо хоч і не великий відносно, юнацький, та вже мав досвід організаційної роботи – в студентські роки в будівельній академії очолював студентську раду. А координувати юнацьку енергію, й, нарешті, її гарячкуватість, вже треба мати і терпимість, і витримку, й уважність. Звідки, може, і поніс в життя оту юнацьку нетерпимість до спротиву, сміливість висловлення своєї думки, хоча й думки окремішньої. Тієї своєї думки, з якою відразу, не уяснивши її до кінця, опонент не відразу й погодиться. Хоча з часом і пристане до неї. Але… але влада нинішня, та й взагалі влада, не жалує тих, хто їй сліпо не підкоряється. Завжди інакодумці потрапляють в опалу до влади… Це добре відомо ще з часу дисиденства. А хто ж нині при владі? За своїм духом ті самі комуністи та їхні нащадки, ще й змішані з кримінальними авторитетами… В Україні нових ГУЛАГів ще не набудували, але нескорених, неугодних пригнічують аж до фізичного знущання.

Звичайно, молодій людині на 30-му році життя взяти на себе відповідальність за, скажімо сміливо, життя 2,5-тисячної громади разом з їхніми присадибними господарствами і всім сільським господарством комунальним, це сміливо і до деякої міри боязко. Велика відповідальність – зрозуміло, та на те вона й молодість, щоб сміливо братись за найтяжчі справи. І новообраний Єлизаветівський сільський голова приступає до виконання своїх нових, але почесних обов’язків – стояти на захисті прав і свобод своєї громади, аби виправдати їхню довіру.

Завжди і скрізь кожен керівник починає свою діяльність з формування команди своїх однодумців, аби спільно вирішувати поставлені завдання, узгоджені планом розвитку спрямованого на вдосконалення господарства чи структури організації. А наш голова почав свою діяльність на відповідальній посаді не реформуючи депутатський склад сільради – що дісталось, з тим і працювати довелось. Мав надію, що його наміри зрозуміють. Але насправді, якщо казати образно, то це виглядало так, ніби на старому фундаменті будується нова споруда… Ризиковано. Але життя є життя! І почалась робота. Звичайно, аби реалізувати свої задуми з благоустрою села, хоч би починаючи з дитячого садку, потрібні кошти. Тобто, сільська рада має мати свій бюджет, під який вже й планується господарська діяльність.

Зі спогадів завідувачки дитячого садка з 16-ти річним досвідом роботи на цій посаді, Чепурко Тетяни Леонідівни, відомо, що жоден з попередників Максима Голосного не зробив для садочка стільки, скільки новообраний голова. В попередників відповідь завжди одна: «Нема грошей!». А Максим Ігорович знайшов можливість на заміну 22-х великогабаритних вікон на герметичні, пластикові, замінив пральні машини, електроплити, електричну м’ясорубку, придбав нові пилососи, канцтовари для дітей, віділив кошти на благоустрій подвір’я… Дошкільний заклад немов би засміявся, засяяв.

Люди відчули увагу до себе, полегшення в роботі… Правда, дехто з депутатів, як у тій народній усмішці про поминальний обід, аби до когось таки причепитись, виявився «наймудрішим» пліткарем:

«Все було гарно на похороні – небіжчика одягли гарно, півча співала, батюшка гарно правив, обід смачний був…» та знайшлася таки ота «наймудріша» баба, яка, як ложка дьогтю: «А от груш в компоті було мало!» – як підсумок незаперечний…

Отак і наші депутати: вже після роботи, як кулаками махають, як та баба про обід – «Можна було б і дешевші вікна замовити»… Може й можна, «а де ж були ви до початку роботи?», – хочеться запитати. Чи подали свою думку до голови на стіл з адресою дешевшого виробника і з вказаною сумою за виготовлення? Обговорили, аби бути конкретним, як те має бути при нормальних взаєминах керівника і підлеглих, помічниках, колег? Так ви вчинили, шановні? – Отож! А вікна в дитсадку вже стоять і не дме холод на діточок, тож не хворітимуть.

• «Він нікого слухати не хоче, з ним поговорити неможливо» – такою мені відповідь була. Люди добрі! Від мудрої, доброї поради ніхто не відмовляється. А крики позаочі, за спиною, озлоблені бурчання не сприйметься жодним керівництвом. Мабуть вам, панове невдоволені депутати, не дається вміння висловити аргументовано свою думку.

• «Він, голова, зобов’язує нас виконувати роботу своїм коштом, ще й звітувати перед виборцями!..» – чую таке ремствування від деяких депутатів. А як же інакше? На те і керівник, щоб дати завдання і почути звіт! Але ж шановні, не скрізь і не завжди потрібні саме гроші! Роботи з вдосконалення життя селян можуть бути виконані і на ентузіазмі… Пам’ятаєте «комуністичні суботники»? Може треба вміти організувати? А як десь і витратилися, то аргументуй керівникові необхідність витрати – обов’язково компенсує! А так – одна словесна тріскотня…

А якщо від депутата чути одну порожню, позаочі тріскотню словесну, то, напевне, і люди не довірятимуть такому обранцю, не йтимуть «на контакт». Може, припустимо лишень, не виходить стисло, розумно сформулювати свою думку? Адже ще на першій сесії за головуванням новообраного голови, депутат Місний Віктор Євгенович, якому виборці вдруге виказали довіру, як голова комісії з депутатської етики звернувся до своїх колег з пропозицією «віднині забути про свої амбіційні «Я»і захищати інтереси громади села, яка дала їм таке право».

Тоді всі члени сільради, народні обранці, всі до одного заявили про готовність працювати на благо своїх виборців. Але, як ото говориться: «Благими намірами…» Вочевидь, що депутати сільради не сприйняли всерйоз слова Максима Голосного з його передвиборчої програми: «Закон має бути один для всіх – сам не буду брати й іншим не дозволю! А буду виконувати дані виборцям обіцянки, незважаючи ні на що». Зрозуміло, що, зважаючи на залишену купу проблем від попередників, без коштів передвиборчі обіцянки не виконали. А є нагальна проблема реконструкції дошкільного дитячого закладу, побудови нової школи, проект якої ще від далекого вже 1993 року в шухлядах райвно «пилом припадає», не вирішується питання освітлення та ремонту вулиць села.
До речі, селом прокладено більше 16 км асфальтових доріг, які треба підтримувати в належному стані. І тільки для цього тут мала би бути постійно діюча ланка, виношеного в планах,хоч би й міні, але комунального господарства, для утримання села. Про це думали і попередні голови! І сільська рада, спільно з головою, одноголосно на 2011 рік схвалила бюджет розвитку, під який розроблено програми на ближчі 2-3 роки з врахуванням коштів на зарплати та оплату комунальних послуг району в сумі 2,5 млн. й залишити весь бюджет на розвиток села.

В стосунках сільради і району була вже усталеною така практика: голово, віддай нам кошти, а сам крутись як хочеш, але на засідання сільських сесій з райради ніхто й не приїздив. І як тільки сільрада вирішила весь бюджет залишити в селі, цілий «десант» районної влади приїхав до Єлизаветівки, адже єлизаветівський бюджет є найвагомішою часткою районного і районна влада вирішує не ділитися коштами із селом, а вилучити їх на користь району… Ось де в повній мірі проявився в дії «Закон про місцеве самоврядування»! І сільському голові, аби захистити право своєї громади розпоряджатись своїм бюджетом, на своїй-таки землі і не вийти з правового поля, іншого варіанту як звернутись до суду на підставі протиправних дій району, немає…

Доки велась судова тяганина, райфінвідділ без рішення суду вилучає з бюджета села понад мільйон гривень, сподіваючись на те, що відсутність коштів завадить непокірному голові виконувати свої передвиборні обіцянки. Але Голосний домовився з керівництвом ДМК про безкоштовне виділення на потреби села 5000м3 відвального доменного шлаку для відсипки вулиць села. А вивезти той шлак допомогло керівництво ПАО «Оріль-Лідер.» Павло Петрович Лобода не тільки допоміг вивезти шлак, а й виділив автопогрузчик для розподілу шлаку на вулицях. Саме в цей час неузгодженостей із районом та судових тяганин за бюджет, в селі, не дочекавшись з району медичної «швидкої допомоги», вмирає 30-тилітній чоловік, мешканець села.

Районна «швидка» відмовилась виїхати «за відсутності бензину.» Про цей,просто дикий випадок, сільський голова оголосив на всю країну, закликавши тележурналістів з чотирьох телеканалів… «Як він посмів!?», «Негідник»… Як результат цього розголосу, до району змушений був приїхати обласний голова Вілкул О.Ю Пізніше було знято голову райдержадміністрації та головного лікаря районної лікарні, адже як з’ясувалось, бензин був, а не було «его высочайшего повеления» – не надійшло усне узгодження головного лікаря (такий порядок завів?) на цей виклик…

Всі ці сміливі дії, прямо-таки небачена зухвалість, не додали шани сільському голові від районної влади. Проте Єлизаветівський голова здобуває повагу та авторитет у мешканців усього райцентру. Бо саме Голосному вони поскаржились, що якраз посеред білого дня невідомими особами вирізається унікальне устаткування петриківської фабрики народного розпису, завдяки якій петриківський розпис, ознака національної культури, стає ніби візитною карткою України… І знову-таки про це неподобство, завдяки Голосному, почула вся Україна. Але, як з’ясувалось пізніше, розголос про це неподобство зійшов нанівець, бо у цій справі задіяні впливові особи обласного значення.

Організація комунгоспу в селі – мрія ще попереднього голови села та депутатського складу V скликання. Але при Голосному тільки мрії, які хвилювали і Максима Ігоровича, почали реалізовуватись. На сільській сесії було затверджено статут майбутнього комунгоспу, в якому визначені напрямки діяльності. Голосний звернувся з цими планами до районної влади. Адже при правильній організації роботи можливий прибуток від діяльності цієї структури ішов би не тільки до скарбниці села, а й до районної – таку думку мав голова… Але районна влада дала йому пораду – цю тему забути назавжди. Воно й зрозуміло: якби в кожному селі (а це могло би стати прикладом) створяться свої комунгоспи, то для чого тоді районна влада?

Відомо, що там, де колись на території Єлизаветівської сільради були – рибальсько-мисливські угіддя, а в прилеглих низинних толоках розкішного різнотрав’я випасався колгоспний скот і велась заготівля сіна, нині величезний водний котлован під назвою Блакитне озеро. І це водоймище з часом набуло обласного значення як місце відпочинку міського населення. Тільки не мешканців села. Їм немає часу на відпочинок біля води… Навколо того озера приватними підприємцями стихійно організовується торгівля. Після тієї торгівлі та споживання відпочиваючими проданих товарів залишаються купи сміття. Збирання того сміття організовано сільським головою Максимом Голосним спільно з членами екологічної організації «Голос природи.» Адже все це на території Єлизаветівської сільради…

Максим Ігорович разом з членами цієї козацької організації провів п’ять рейдів з усунення санітарних порушень в прибережній зоні та в лісосмузі. Були направлені заяви в міліцію та прокуратуру району, міжрайонну прокуратуру Дніпродзержинська. Максимом Голосним відбиралися проби води в кількох місцях озера та був проведений радіаційний аналіз прилеглої території біля місць масового відпочинку людей.

Зрозуміло, що передвиборні обіцянки без коштів виконати неможливо, особливо якщо зважити на низку проблем, залишених у спадок від попередніх очільників села. Тому сільська рада спільно з головою одноголосно схвалили бюджет на 2011 рік в сумі 2,5 мільйонів гривень, спрямованих на розвиток села. На цю суму коштів, які мали б надійти від підприємств, розташованих на землях Єлизаветівської сільради, опрацьована програма розвитку села на найближчі 2-3 роки господарювання. У неї ж були враховані зарплати та рахунки на сплату комунальних послуг. Але щоб вийти на цю суму, то всі кошти потрібно було залишити в розпорядженні села.

Проблеми, проблеми, проблеми… А в кого їх немає? У нашого ж Єлизаветівського голови їх вистачало вдосталь. Одна з них – проїзд вулицями села великовантажних машин, від яких аж земля дрижить, а придорожні будиночки, збудовані давно з глиняного саману, від того дрижання руйнуються. А там же мешкають люди старшого віку, які все життя в них прожили… Ні встановлені головою дорожні знаки, які обмежують вантажність машин, ні звернення Голосного до обласної влади з листом протесту та підписами мешканців вулиці, чиї будинки в загрозливому стані, не змінило ситуації. І тільки за усною домовленістю Голосного з керівництвом філії «Оріль-Лідер» КамАЗи почали об’їжджати село понад Оріллю. А нині, вже за відсутності Голосного, знову машини їдуть селом.
І ще! Село старіє… Якою ж має бути увага сільського голови до людей похилого віку? Ветеранська організація села нараховує біля 600 ветеранів різних категорій. На превеликий жаль, учасників бойових дій, активних фронтовиків лишилось один-два… Учасників війни-тиловиків – теж одиниці. Ветерани категорії «Діти війни» теж нині вже виснажені. Надходить час уваги нинішнім ветеранам праці… Бо до всіх ветеранів має бути належна увага.
Очолює ветеранську організацію села ветеран праці і категорії «Діти війни», кавалер ордена «Трудова слава» Микола Корнієнко. За часів головування Максима Голосного Микола Іванович почував себе не одиноким на цій громадській роботі. У 2011 році кожен учасник бойових дій отримав по 700 гривень, а учасники бойових дій (більше 50 чоловік) – по 50 гривень.

Сільський голова був уважним до проблем ветеранів. Як однодумці з ветеранським головою, вони дбали про людей похилого віку, одиноких. А нині Микола Іванович лише бідкається та повсякчас згадує про плідну співпрацю з Голосним.
М.І. Корнієнко: «На 2012 рік у бюджеті жодної гривні не закладено на потреби ветеранської організації. Мені, як голові ветеранів, ніхто й слова не сказав і не спитав як будуть організовуватись поминальні дні, а там близько і Свято Перемоги… Ці депутати не для того йшли до сільради аби про людей дбати, цікавитись їхніми проблемами – ні! Вони не наші люди. Фактично не живуть сільським життям. Тепер складається враження, що наша сільська рада, як режимний об’єкт. Хіба можна порівняти нинішній стан з тим, як ставився до людей Максим Голосний? Будь-хто міг зайти до нього з проханням чи скаргою. Скільком стареньким він допомагав, не чекаючи сесії. Інколи просто виймав свої гроші: «Візьміть поки що, а там розберемось, вирішимо».

Та й зі своїми сільськими депутатами не завжди ладиком велось в Голосного. Комусь не дав землю без попереднього тендера, , а комусь не виділив землю на «молодіжному» масиві, де ділянки мають належати молоді до 35 років, адже молодь – це наше майбутнє. А яке є право в сільських депутатів на ці ділянки? «Закон один для всіх!» – так завжди говорить Максим Голосний.

Варто відзначити зусилля Голосного в допомозі проектування храму для його зведення в селі. Під час бесіди з настоятелем сільської церкви отцем В’ячеславом з’ясувалось, що запропонована сума pа проект церкви сягає майже 90 тисяч гривень! Отець В’ячеслав бідкався, що запропонована сума насправді непідйомна для зібрання її прихожанами. Максим Ігорович запропонував їхати до обласного центру та зустрітися з керівником дипломного проекту Голосного. На той час цим архітектором вже було спроектовано біля 20 церков по всій території СНД. У результаті переговорів з фахівцем проект побудови сільської церкви став коштувати вже 16 тисяч гривень. Важливо також і те, що 10 тисяч Максим Ігорович сам заплатив зі своїх заощаджень. І заборонив будь-де і будь-кому колись говорити про це (нехай вибачає мені), мовляв, це його стосунки із Всевишнім.

Тим часом районне керівництво, як проти непокірного правдолюбця, почало активні дії на відсторонення його від посади голови. Вечорами до села на зустрічі з місцевими депутатами приїздили спецагенти (як справжні наступники отих страшних 37-х років!) Ці агенти в нічні години проводили з депутатами сільради дома бесіди, «обробляючи» їх. Подібні дії можна порівняти лише з нацьковуванням псів. Адже не минули ці «бесіди» безслідно…
8 вересня 2011 року до кабінету сільського голови Максима Голосного увійшли чотири депутати сільської ради і поклали йому на стіл листа-попередження за підписом 14 депутатів сільської ради, в якому було висловлено недовіру до його дій. І Максим Ігорович, ще як діючий голова, призначив на 22 вересня позачергову сесію сільської ради. А на 11-те вересня – сільську сходку в будинку культури, де голова і депутати мали б звітувати перед виборцями про свою діяльність…

Селяни, заслухавши звіт свого голови, дали йому «задовільну» оцінку. А звіти сільських депутатів вони зустріли вигуками «Ганьба!»

На позачерговій сесії сільської ради були присутні всі депутати, ще й близько 150 чоловік – представників сільської громади. А також і керівництво району – Муха В.В., Коваленко Н.І., Можна Л.І., які привезли за собою наряд міліції – для того, певно, щоб їх захищали (бояться людей?). Вони ж сказали, щоб вивели людей із зали, що наряд і зробив. Тоді запанувала в залі тиша – згода між владою району і місцевими «купленими» депутатами. Таємним голосуванням Максима Ігоровича звільнили з посади сільського голови. Таки розправилися!

А вже незабаром, 24 вересня, село відзначало 240-у річницю від свого заснування. Там за дві години було зібрано 1200 підписів на підтримку свого голови і ще 900 гривень для поїздки делегації від села до столиці, аби відвезти лист протесту. Затим мешканці села Корнієнко С.І. та Гавриш Ф. відвезли протестні листи з підписами на захист свого сільського голови до адміністрації Президента, до Кабінету Міністрів України, до Генеральної прокуратури та голови СБУ. Але прохання сільчан було владою проігноровано, що ще раз засвідчило – влада Регіонів антиукраїнська, антинародна, бо вона не захищає українське село.
Тоді люди самі піднялися на відстоювання своїх прав і правди проти свавілля півтора десятка депутатів – зрадників, керованих районною владою. 20 листопада 2011 року відбулися збори громади, які одноголосно постановили провести в селі місцевий референдум з приводу двох питань: 1. Недовіра і відкликання депутатів сільради; 2. Повернення на посаду сільського голови Максима Голосного.

Втративши чи то страх, чи совість, депутати після усунення Голосного майже з радістю віддали району увесь бюджет села. Після цього люди ще більше переконалися в справедливому рішенні гнати своїх «обранців»… Адже, «ми їм довірилися і делегували представляти та захищати наші законні права та інтереси». Однак, напевно такі заклики не зачепили совісті депутатів-зрадників, керованих ще більшими зрадниками. Тож ініціативна група подалася до суду. Пройшовши всі формальності, дійшли аж до обласного адміністративного суду, по якому отримала справедливе рішення:
«Адміністративний позов Наталії Миколаївни Кримчук про визнання протиправним рішення в.о. Єлизаветівського сільського голови Дашивець А.О. (від 29 хıı 2011р. за № 677) у відмові реєстрації ініціативної групи. Зобов’язати в.о. сільського голови Дашивець А.О. зареєструвати ініціативну групу №2 місцевого референдуму села Єлизаветівки відповідно до ст. 17 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми»».
Таким чином 5.04.2012р. в.о. сільського голови А.О. Дашивець особисто зареєструвала ініціативну групу. Але… референдум в селі не відбувся, бо на догоду своїм депутатам-сателітам в Єлизаветівці постійно знаходили якісь причини, аби апелювати до районного суду про неможливість проведення в селі референдуму. От і залишається мешканцям села чекати чергових виборів сільського голови. І прохати Максима Ігоровича ще раз дати згоду балотуватись. Та чи погодиться?

Великодушна фраза «Прости їх, Господи, не відають що творять» – зовсім не про депутатів сільської ради у Єлизаветівці, і не про виконуючу обов’язки голови Анну Дашивець. І вже ж не про голів районної ради та райдержадміністрації з їхніми слухняними міліціонерами та суддями. Не впевнені, що за все беззаконня в Єлизаветівці районні боси відповідатимуть хоча б трохи серйозно. А от скільком «депутатам-героям» є за що йти напролом – незважаючи на людський осуд, а часом і прокляття. Затялися так недарма бо більшості з них є що втрачати – кожен отримав свої срібняки за свавілля і зраду. Певно, вони не усвідомлюють, що всі ті їхні придбання зрадою у порівнянні з такими чеснотами, як честь і гідність, нічого не варті…
Депутати сільради, як люди,

Приховать щоб бездарність свою,
Об’єднались на спротив, а люди
Проти них об’явили війну.

Р.S. 22 вересня 2012 року я мав зустріч з учнями Єлизаветівської середньої школи. Після зустрічі ішов з людьми побіля дитячого майданчика відносно облаштування якого теж була ота словесна тріскотня деяких сільських депутатів. Мовляв, обласна влада мала виділити кошти на цей майданчик, а Голосний використав бюджетні кошти… Злодій?! Де ж ті кошти від області?! – так і хочеться вигукнути. А майданчик є! І хтось поруч мене, проходячи повз нього,зауважив: «Немає Максима. Ні виконуюча, ні депутати не здогадалися хоч би лавки поставити. Аби мама чи бабуся могла присісти». Сумують люди за своїм головою!

Микола Литвин
Уродженець села Єлизаветівка
Петриківського району