Якщо до 2010 року можна було говорити про поступову втрату України як стратегічного суб’єкта, то з 2010 року можна говорити про поступову втрату України як цілісного об’єкта. 17 грудня 2013 року Україна перестала існувати як єдиний об’єкт.

Фактично 17 грудня 2013 року почався розпад країни. Так, це ще не дуже помітно. Так, експерти ще просто говорять про це як про аналітичний висновок. Так, факти розпаду стануть помітні лише згодом.

Цей розпад країни спричинили не люди різних регіонів, не їх дії і не дії регіональних влад. Цей розпад спричинила центральна влада, яка по суті відділилася від народу — в переносному і в буквальному смислі. Сепаратизм влади у протистоянні з Майданом проявився наочно — є обнесений барикадами Майдан і є оточений спецвійськами урядовий квартал.

Проблема формулювання нашого відношення до сепаратистських дій влади полягає у ціннісному виборі. Як ми хочемо, щоб існувала Україна — цілісно чи частинами?

Якщо ми вважаємо, що цінності геополітичного вибору однієї частини країни на користь Європи, а іншої частини на користь Росії більш принципові, ніж збереження цілісності країни, то це означає, роз розкол країни уже стався. Його юридичне оформлення це лише питання часу.

Якщо ми вважаємо, що економічний стан країни важливіший за незалежність, то ми обов’язково втратимо незалежність, бо будемо торгувати нею у економічно скрутні часи. Якщо ми вважаємо, що законність є обов’язковою умовою відстоювання суверенітету, то ми скоріше за все втратимо суверенітет, дотримуючи духу і букви закону.

Що відбулося 17 грудня 2013 року?

Просто так ціну на газ на третину не знижують і півтора десятка мільярдів доларів кредиту не дають. Росія не могла раптом в ситуації економічної та геополітичної війни перетворитися на доброго дідуся Миколая і надарувати нам «миколайчиків».

За оцінками аналітиків та експертів така безпрецедентна поступливість Росії на тлі по суті торгової війни може означати наступне: 1) передача під безпосередній контроль Росії українських підприємств ВПК; 2) передача під стратегічне управління Росії в тому чи іншому вигляді десятків підприємств енергоатому, авіаційно-ракетного машинобудування та суднобудування; 3) початок здачі на користь Росії ГТС.

При цьому позиція української влади є утаємниченою — ми досі не знаємо всіх обставин угоди України з Росією від 17 грудня 2013 року. Тобто відбувалася таємна змова за спиною українського народу по питаннях, рішення яких безпосередньо відносяться до суверенного права всього народу.

Мова йде про державну зраду Президента України і українського Уряду.

Державна зрада полягає у тому, що питання по суті суверенітету України вирішено вузьким колом осіб без належного публічного інформування про це народу України і не в інтересах народу України. Те інтерв’ю, яке дав Президент України 19-го грудня 2013 року, не відповіло на жодне з незручних питань, які були у народу України, бо навіть спосіб його організації не передбачав запрошення обізнаних у темі журналістів.

Які б аргументи економічної вигоди угоди України з Росією від 17-го грудня 2013 року не наводилися — це стратегічні рішення, які дають економічний зиск для того, щоб утриматися від дефолту збанкрутілій владі і при цьому призводять до втрати не тільки стратегічної перспективи країни, але і значної частини її суверенітету.

Така угода України з Росією була б неможлива без попередньої згоди, а по суті такої ж таємної змови ЄС, США, Китаю та Росії.

Позиція великих геополітичних гравців зрозуміла — вони здобувають свою геополітичну вигоду і стратегічну перспективу. Позиція української влади теж зрозуміла — вона шукає здобуває примітивну тактичну вигоду (дожити до виборів) в обмін на стратегічну перспективу для країни. Незрозуміла тільки позиція мирного Майдану.

Незрозуміла позиція людей з понівеченою толерантністю свідомістю. Невже вони не усвідомлюють, що зараз відбувається? А якщо усвідомлюють, то чому все ще досі говорять на Майдані? Є час говорити і час діяти. Час говорити закінчився. Подальші розмови на Майдані кожен день наближають нас до національної катастрофи.

Право на збройне повстання

Право на спротив владі бере початок в античній традиції, де воно розумілося як право на тирановбивство. Тобто вбити тирана це було законодавчо закріплене право античної громади.

В сучасному вигляді право на спротив вперше з’являється в Декларації незалежності США 1776 року: «Але коли довгий ряд зловживань і насильств, незмінно переслідують одну і ту ж мету, виявляє прагнення підпорядкувати народ абсолютному деспотизму, то право і обов’язок народу повалити такий уряд і створити нові гарантії забезпечення своєї майбутньої безпеки». Декларація незалежності США є складової частиною сучасного законодавства США. Також в США діє і 2-га поправка сучасної Конституції, яка говорить про право громадян зберігати та носити зброю. Обидва ці положення у сумі дають уявлення про те, що повалення уряду збройним шляхом є можливим і законним на території США.

2-га стаття французької Декларації прав і свобод людини та громадянина 1790 року теж містить таке право. Більш розлого це право викладене в редакції Декларації 1793 року: «Кожен, хто присвоїть собі належний народу суверенітет, нехай буде негайно підданий смерті вільними громадянами». Двічі Декларація прав і свобод людини та громадянина була підтверджена як складова частина законодавства Франції (в 1958 та в 1971 році). Саме тому, право на фізичне усунення узурпатора суверенітету є складовою частиною сучасного законодавства Франції.

Потрібно сказати, що американська та французька політичні еліти, налякані збройним повстанням 1917-року в Росії, зробили все для того, щоб право на збройний опір державній владі не попало в текст «Декларації прав людини» ООН від 1948 року. Осі він цей ганебний шматок тексту з Декларації: «Беручи до уваги, що необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення» — людям дарується охорона закону держав в обмін на їх відмову від повстань. В цьому я бачу снобізм та блюзнірство англо-французьких інтелектуалів — собі дозволяти те, що для інших націй не дозволяти через небезпеку комунізму.

Давайте подивимося на недолуге право на спротив владі у нашій Конституції. Стаття 39 говорить наступне: «Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.» Тобто ми не тільки повинні мирно збиратися, ми повинні бути без зброї, ми повинні запитати на це дозволу у влади, а влада ще може й не дозволити нам це робити, прийнявши судове рішення про заборону мирного зібрання.

Де ви, розробники та голосувальники цього тексту? Агов! Це з вашої милості, через вашу недалекоглядність нині стоїть безсилий Майдан, не можучи здійснити те, що в демократичних країнах вважається законним. Це з вашої глупої волі озброєна обладунками, кийками та щитами влада лупить людей, а вони не можуть їй достойно відповісти. Кров людей Майдану, що були там в ніч з 29-го на 30-те листопада 2013 року, також і на ваших руках.

Зрозуміло, як вийти з ситуації в правовому полі. Для цього стаття 39 Конституції України має бути доповнена: «Мирні зібрання громадян не можуть бути заборонені чи у будь-який спосіб обмежені будь-яким органом влади.

Громадяни мають право на повалення влади будь-якого рівня за умов, якщо влада узурпує суверенітет держави чи узурпує волевиявлення будь-якої територіальної громади, якщо влада пригнічує народ так, що це призводить до масового незадоволення, якщо влада застосовує силу проти мирних зібрань громадян». Але хто сьогодні може внести ці зміни в Конституцію? Продажний у своїй більшості Парламент? Навряд чи…

Як здійснити те, законність чого не піддається сумніву у демократичних країнах, але не визнається законним в нашій країні? Чи можна повалити владу, не порушивши закон? Чи варто дотримуватися недолугого закону у вирішальних обставинах для долі країни?

Ось на які питання ми повинні відповісти, ось які проблеми ми маємо розв’язати, щоб повернути собі країну.

Очевидно нам потрібно буде виходити за межі законодавчого процесу, коли закон не дозволяє інакше повернути собі суверенітет країни. Виходячи за межі закону ми повинні розуміти принципи, які лежать в основі існування України, як і будь-якої країни.

Ці принципи прості — 1) суверенітет країни вищий за закон; 2) цілісність країни є вищою за будь-який геополітичний вибір; 3) незалежність країни важливіша за економіку.

Це засадничі і граничні принципи. За межами цих принципів — втрата України. По відношенню до цих принципів не може бути компромісу.

Всі, хто не підтримує цих принципів, є ворогами України. Ворогів не перестоюють на майданах. Ворогам чинять опір, їх змушують до капітуляції. Ворог, який не капітулює, має загинути. Тільки такий підхід дозволить нам повернути Україну.

Інакше Україні кінець.

Джерело