12 серпня 1985 року авіалайнер Боїнг-747SR компанії «Japan Airlines», реєстраційний номер JA 8119, що здійснював рейс JAL 123, зазнав катастрофи за 100 км від столиці Японії – міста Токіо. Ця катастрофа стала другою за кількістю жертв після трагедії на острові Тенеріфе за всю історію авіації (не враховуючи терористичний акт 11 вересня 2001 року) і найбільшою катастрофою одного літака. 15 членів екіпажу і 505 пасажирів загинули. Вижило тільки 4 людини.

Така масштабна пригода сталася через помилку при ремонті авіалайнера, який передував катастрофі. Тому після злету, незважаючи на героїчні зусилля екіпажу, політ невідворотно наближався до фатального завершення. В одній з телепередач розповідалося про те, що аналіз «чорних скриньок» (особливо міцних пристроїв для запису дій і переговорів екіпажу, які мають вціліти при катастрофі лайнера) показав, що після руйнування неправильно відремонтованих елементів літака екіпаж міг взагалі робити будь-що – навіть просто сидіти, склавши руки – катастрофу відвернути було вже неможливо. Тобто, політ міг закінчитись благополучно, але для цього мали бути виконані всі необхідні дії ще до злету.

Про цю катастрофу я вирішив нагадати тому, що події, які відбуваються в українській політиці зараз, мають подібні риси з тим, що відбувалося в японському небі в середині 80-х. Після приходу до влади Януковича, вже через кілька місяців стало ясно, що байки про «покращення життя вже сьогодні», «Україну для людей» і «команду проффесіоналів» були потрібні виключно для того, щоб опанувати основними важелями влади, замаскувати справжню мету, яка полягає в тотальному пограбуванні українського народу. Як виявилось, список тих «людей», кому покращало, разюче співпав зі складом «високопроффесійної команди».

Атака Януковича і К⁰ на дрібний і середній бізнес, на соціальні права українців і, особливо, на українські мову, культуру, традиції породила запит у суспільстві на нову патріотичну силу, яка спроможна відстояти права народу і захистити його інтереси від надмірних апетитів олігархів. Успіх на виборах ВО «Свобода» і УДАРу показав, що українські громадяни знаходяться в пошуку політичного знаряддя для протидії антинародному режиму. Однак, вибори також показали, що існуючого знаряддя не достатньо для усунення «проффесіоналів» від влади. Перемігши за партійними списками, опозиція віддала владі мажоритарні округи, і на сьогодні, 3 грудня 2012 року, Партія регіонів одноосібно готується створити більшість у Верховній Раді. Потрібно звернути увагу ще й на ту обставину, що близько половини виборців не прийшло голосувати, а це свідчить про кризу довіри до партій, представлених в українському політикумі, з боку значної частини суспільства. І така тенденція має свої суттєві підстави для існування.

Для того, щоб подолати режим Януковича, потрібно чітко розуміти – з ким маємо справу, в чому полягає його сила і які є слабкі місця. Без цього неможливо спрямувати неприйняття більшістю українського народу політики, яку проводить Янукович і К^о, в те русло, яке забезпечить повалення цього режиму. Нерозуміння цього питання приведе, в кращому разі, до «випуску пари в свисток», в чому зацікавлений режим і на що зорієнтовані «наші» спецслужби. Звичайно, людина, яка вважає себе патріотом України, може вибрати ту форму свого особистого спротиву режиму, яка їй найбільше підходить – брати участь в акціях протесту, розповсюджувати матеріали відповідного спрямування в соціальних мережах або роздавати листівки, просто роз’яснювати своїм друзям чи колегам по роботі суть антинародної політики теперішньої влади. Але на людях, які позиціонують себе, як борці з режимом та беруть на себе роль лідерів у цьому процесі, лежить набагато більша відповідальність – крім них вибудувати ефективну стратегію опору просто нікому. Їхні помилки можуть коштувати Україні увіковічення влади узурпаторів чи, принаймні, розтягнення новітньої Руїни на довгі десятиліття.

Вибори 2012 року до Верховної Ради наочно показали, що виключно в правовому полі, через вибори, повалити владу Януковичів не вдасться. Адмінресурс, маніпуляції з виборчим законодавством, підкуп і відверті грубі фальсифікації під час виборів. унеможливлюють достовірне встановлення результатів волевиявлення українців. А ті, кого режим вважає найбільшою загрозою, опиняються за ґратами. Незаконні дії в цьому випадку можна оскаржити лише в судах підконтрольних тому ж Януковичу. А як вони працюють в таких випадках за останні два роки могли переконатись і український народ і міжнародна спільнота. Спроби добитися правди в міжнародних судових чи правозахисних інституціях приречені – Європа і США не будуть найближчим часом тиснути на владу в Україні занадто сильно. Визначальною тут є та обставина, що Захід не хоче штовхати Януковича в обійми Кремля. Однак, якщо опозиція перейде до рішучих дій, то Захід може надати серйозну дипломатичну, моральну, інформаційну, правозахисну підтримку її діям. Проблема, однак, полягає в тому, що опозиціонери – як у Верховній Раді, так і за її межами – до рішучих дій не готові, не готуються, а лише їх імітують.

Якщо можна якось зрозуміти тих, хто потрапив у Верховну Раду (хоча й не можна визнати таку політику далекоглядною), то логіку (швидше – її відсутність) дій опозиції за межами українського парламенту пояснити значно важче. По всій Україні багато людей, які не сприймають владу «донецьких» і готові з нею боротись, об’єднані в сотні громадських організацій, рухів, неформальних груп. Замість того, щоб намагатись об’єднати зусилля, ці люди часто ведуть полеміку між собою, виясняючи, часом в грубій формі, – чия ж організація найкраща, виходять на малочисельні акції протесту, в соціальних мережах обговорюють по кілька днів «патріотичні» світлини, «фото жаби» чи якийсь анекдот. Учасники протестних груп часто намагаються допомагати вже «розкрученим» партіям, відмовляючись від самостійних дій. Таку позицію вони обґрунтовують відсутністю ресурсів для ведення боротьби, розраховуючи отримати такий ресурс у відомих політичних сил.

Партії, звичайно, допомогу приймають, але чогось суттєвого свої добровільним помічникам зазвичай не дають. Це ображає тих, хто віддано «підносив патрони» «старим» політичним бійцям, але очікувати чогось іншого в цій ситуації годі – адже з маленької організації може вирости велика політична сила, а з її лідера – політичний, а то й державний діяч. То для чого ж плодити собі конкурентів? Хай краще залишаються на маргінесі і продовжують «підносити патрони». В цьому не було б нічого катастрофічного, якби опозиція до Януковича у Верховній Раді намагалася створити ті інструменти, які дозволили б всерйоз поставити питання повалення його режиму. Однак, таких дій наразі немає, а більш вірогідним поки що виглядає поява з лав деяких опозиційних сил певної кількості «тушок» – символу і піку корупції в українській владі. По-суті, допомога партійній опозиції в такій формі лише розбещує її керівництво, позбавляє стимулів для удосконалення партійних структур, форм і методів партійної роботи.

Зміна влади в Україні все ж можлива, але для цього після виборів, на підтримку справедливого встановлення результатів волевиявлення, до будинку ЦВК мають вийти принаймні кілька сотень тисяч громадян, а не кілька тисяч, як під час останніх виборчих перегонів. Вивести людей на вулицю під силу лише широкому громадському руху, який має об’єднати опонентів Януковича серед представників різних громадських організацій і рухів, громадських активістів, представників патріотичних партій, що не ввійшли в парламент, відомих вчених, діячів культури, журналістів. В нього можуть ввійти і депутати Верховної Ради з числа самовисуванців. Завданням цього широкого громадського руху є не лише мобілізація опонентів Януковича для масових вуличних акцій. Ядро руху має перспективи (і повинно) стати новим політичним проектом – тут потрібно згадати, що близько половини виборців або проігнорувало останні вибори, або демонстративно зіпсувало свої виборчі бюлетені. Саме з цієї причини маловірогідне приєднання на рівних правах до такого руху будь-якої з опозиційних «парламентських» партій – адже такий рух для них стане потужним конкурентом, який претендуватиме не тільки на голоси «противсіхів», але й на значну частину їхнього опозиційного електорального поля. Проте, лише початок процесу створення руху стимулюватиме активність «об’єднаної опозиції» у стінах Верховної Ради і поза нею.

Коли говорять, що неможливо створити такий рух, не маючи фінансових ресурсів, то згадується відомий анекдот про єврея, який ходив у синагогу і молився за те, щоб виграти в лотерею. «Мойша, купи хоча б лотерейний квиток», – пролунало з небес. Фінансова підтримка не звалиться з неба, але розпочавши процес об’єднання і створення на цьому етапі позапарламентських структур, можна розраховувати і на участь у проекті спонсорів. Адже режим грабує не лише пересічних українців – від нього потерпає й бізнес. Створення широкого громадського руху можна розпочати з об’єднання кількох громадських організацій і рухів. Не нав’язуючи один одному своїх переконань, доцільно провести консультації, не розширюючи при цьому занадто коло учасників (легше домовитись), набагато більш важливим є досягнення консенсусу між ними.

Треба також розуміти, що створення широкого руху можливе лише на основі ідеології. Спроби створити такий собі «деідеологізований» рух приречені на невдачу, тому що неможливо консолідувати спільноту грошима або «роздаванням портфелів» – такий шлях веде лише до конфліктів між учасниками процесу. Тому, процес об’єднання має вибудовуватись в першу чергу навколо формулювання положень покладених в програму дій, наступне завдання – створення механізму прийняття рішень. Лише після цього можна переходити до створення керівних чи координаційних органів громадського руху та створення територіальних структур.

Необхідними складовими органів управління рухом мають бути групи: організаційні, аналітичні, зв’язків з громадськістю, юридичного та ідеологічного забезпечення. З самого початку розгортання структур цей процес має організовуватись системно, з використанням передових розробок в галузі інформаційних технологій, останніх досягнень в галузі наук, які вивчають суспільні процеси. Дуже корисною може бути робота відомих світовій спільноті українців, які будуть доносити інформацію про діяльність і проблеми руху до цивілізованого світу – його моральна, інформаційна, правозахисна і дипломатична підтримка буде хоча і не вирішальною, але надзвичайно корисною і може суттєво прискорити процес. Корисним буде також і створення депутатської групи у Верховній Раді – представницького органу «вулиці» у парламенті. В цьому випадку прискориться процес інформування громадськості про діяльність руху і донесення вимог народу до діючої (поки що) влади.

Поява на майданах і вулицях України сотень тисяч, а можливо – й мільйонів людей, які вимагатимуть змін, покладе край існуючому узурпаторському режиму в стислі терміни, без цього ми приречені бачити Януковича, Азарова, Табачника кожен день на екранах своїх телевізорів. І це не найбільше зло – найгірше, що на довгі роки ми, наші діти і внуки будемо заручниками їх «високопроффесійних» рішень. Змінити це можна зараз, але час невблаганно спливає.

Повертаючись до початку статті скажу, що наш «літак» – ще на землі і в наших силах підготувати його до польоту. Для цього негайно маємо зайнятись «ремонтом», а не розгублено метатись по ангару чи фарбувати траву біля злітної смуги. Якщо ми цим не займемось і «злетимо на несправному літаку», то наступні покоління отримають, в кращому разі, ще один приклад розгромленого героїзму українців. Про гірший не хочеться й думати.

Україна в небезпеці і лише наше єднання дасть їй майбутнє.

Микола Осіпчук