За два останні роки сформувався феномен під назвою «Режим Януковича», якій забезпечує солодке життя олігархам за рахунок пограбування українського народу, що здійснюється примітивно, але ефективно і з розмахом. Українці відсторонені від влади, а держава не захищає їх права. Після останніх виборів стало зрозуміло, що партії, які декларують свою опозиційність до Януковича, неспроможні на відсторонення його від влади чи, хоча б, на створення серйозної загрози для його режиму. Пошуками шляхів виходу з такої ганебної ситуації переймаються багато українців – хто шукає своє місце серед тих, які хочуть позитивних змін в країні, а хто – намагається осмислити те, що відбувається і знайти та запропонувати найбільш дієві форми такої боротьби. Однак, шукаючи найкоротший шлях до відсторонення від влади Януковича і К⁰, варто було б керуватись хоч якоюсь логікою, а не лише емоціями.

На мою відповідь автор не відреагував. Разом з тим, написане ним відображає позицію певної частини українського патріотичного загалу, а тому – потребує, принаймні, аналізу. Тим більше, що певна частина українських патріотів не бажає гратись у «безнадійну псевдодемократичну гру», а налаштовані на «більш жорсткий сценарій».

Відразу скажу, вважаю, так як і автор листа, що: «Той, хто… загарбав Україну – окупант. З окупантом треба чинити – як з окупантом». До решти написаного є деякі зауваження. Зокрема.

Смію запевнити, що за останніми оцінками настроїв громадян донецького регіону після останніх виборів, градус їх ненависті до влади «земляків» набагато вищий, ніж в самих радикальних патріотів благополучних західних регіонів,– бо саме на них було спрямоване найбрутальніше насилля і найцинічніший обман.

Так, дійсно – маємо режим внутрішньої окупації. Від «класичної окупації» він відрізняється лише тим, що забезпечують його не іноземні збройні контингенти. Проблема в тому, що цього «внутрішнього» окупанта підтримує частина нашого ж населення. Чому так відбувається? Адже решта ознак окупації присутня – економічний грабунок; виштовхування якомога більшої кількості активних українців за кордон; позбавлення права на свою мову, на розвиток своєї культури; неукраїнський інформаційний простір. Справа в тому, що українці традиційно програють у війні інформаційній. Так було у часи після Богдана Хмельницького, так було і в часи згаданої УНР, так відбувається і зараз. Без перемоги в інформаційному просторі серйозного успіху в інших видах боротьби досягти не вдасться і той, хто думає, що переможе, опираючись виключно на насильство чи силу зброї, помиляється. Наполягати ж на своїй помилці означає додати ще й свій внесок до трагічних подій української історії, яку «не можна читати без брому».

УНР, про яку згадав автор листа, впала зовсім не тому, що її армія воювала погано – спочатку розпустили півторамільйонне військо (грандіозна управлінська помилка, пов’язана з тим, що керівники УНР вважали росіян братами, тобто – самі стали жертвами більшовицької пропаганди), далі – не провели швидко реформ, які очікувало суспільство (ще одна управлінська помилка, не менш грандіозна). Але головне – інформаційно програли більшовицькій демагогії. Селянство, яке хотіло отримати землю, прийняло більшовиків, не вчинило того спротиву, на який було здатне. Зрозумівши свою помилку, почало чинити СТИХІЙНИЙ опір, але було вже пізно. Ціна – Голодомор і десятиліття московського комуністичного рабства. Не робити висновки з цих подій не так вже й далекої історії – чинити злочин проти свого народу. Наслідком цього може стати зникнення українців, як етносу – ще одного Голодомору (новітнього) ми не переживемо.

Не зовсім зрозуміло, яке поле потрібно покидати. Якщо мається на увазі поле інформаційне, то категорично з такою тезою не згоден. Перемога в інформаційній війні є ключ до успіху, яким би не був подальший сценарій подій в країні. У випадку виборів матимемо перемогу, а при ексцесах (не допусти, Боже!) матимемо підтримку населення і, щонайменше, зниження активності силових структур. В будь-якій війні просто так ніякі поля не віддають, іти з поля бою без бою – капітулянтство або нерозуміння логіки ведення боротьби.

Якщо ж мова йде про те, що потрібно залишити поле демократичних виборів, то я не бачу іншої можливості легітимізувати владу, яку (припустимо) вдасться отримати якимось іншим шляхом (гіпотетично). Тобто, на вибори доведеться йти так чи інакше, тому у звільненні простору на цьому полі зацікавлена, в першу чергу, нинішня влада. Тим більше, що останні вибори показали, що у Януковича і К⁰ тут намітились серйозні проблеми. Тому, відмова від реалізації демократичного сценарію і бажання перевести конфлікт між народом і владою виключно у силову сферу виглядає не зовсім зрозумілою. Та й історичні прецеденти успішного «чисто силового» сценарію на поверхні відсутні. Навіть більшовики в Росії, які продемонстрували зразки звіриного насильства щодо своїх опонентів і свого народу, змогли запустити репресії лише після того, як більшовицька демагогічна агітація розвалили армію та деморалізувала поліцію і бюрократичний апарат.

Ближчий приклад – СССР відбив всі внутрішні й зовнішні збройні атаки і розпався зовсім не в результаті «класичної» війни (зі стріляниною). А це ж була друга потуга світу! Її зруйнувала власна верхівка, що згнила внаслідок тривалої пропагандистської кампанії, яку вів Захід – в основному через «вражьї голоса» (радіостанції «Голос Америки», «Свобода», ВВС та інші).

Потрібно звернути увагу й на іншу важливу проблему, яка полягає в тому, що отримати зовнішню легітимність (а це означає – мати можливість розвивати повноцінні дипломатичні і торговельні відносини з іншими країнами, а не визирати з «обложеної фортеці») можна лише пройшовши через «демократичні ігри». Щодо застосування насильства у боротьбі, то з самого початку, закликаючи до насильства, позбавляєтесь підтримки переважної більшості суспільства. В очах обивателя, схильних до насильства вважають бандитами (з усіма наслідками, які випливають з цього факту). Але чи означає це, що потрібно декларувати повну відмову від насильства?

З огляду на український менталітет і психологію українського чиновника, така відмова суттєво ослаблює позиції тих, хто вирішив боротися з режимом. Адже чиновнику можна в цьому випадку не боятись застосовувати незаконні методи для захисту режиму – ще коли буде та зміна влади, (та чи й буде), а начальник вижене з роботи вже завтра. Поставлений в умови, коли керівництво тисне «згори» і вимагає «вирішити питання в будь-який спосіб», а опоненти режиму самі себе обмежують у виборі засобів, чиновник вибере для себе «менше зло». На останніх виборах було багато фактів, які підтверджують цю тезу. Тому, відмовлятись від застосування насильства, коли режим нахабно і грубо грає «не по правилах», означає приректи себе на поразку. Особливо, якщо завданням руху опору режиму є зміна СИСТЕМИ влади, а не її косметичний ремонт. Однак, хибною є думка про те, що насильство – універсальний інструмент у боротьбі за владу – його застосування виправдане лише у випадку, коли представник режиму переходить межу закону (і навіть, дає певну підтримку таких дій суспільством).

Повертаючись до листа читача, згаданого на початку статті, звертаю увагу на ту обставину, що окупант уже не зовсім комуністичний – його значною мірою змінив криміналітет, який начепив «демократичну» шкуру. Подолати його можна лише справжнім, а не удаваним демократизмом, – іншого не зрозуміє суспільство. І не треба казати, що гра на «демократичному полі» – річ безнадійна. Історія свідчить, що успіхи патріотичних сил тут періодично мають місце. Думати, що «всьо пропало» – означає капітулювати ще до справжнього бою, визнавати інтелектуальну та організаційну вищість опонентів. Але в цьому випадку безперспективним є і насильство – в такій боротьбі менш організований і при тому – ілюзорно мислячий – також програє.

«Демократичні ігри», інформаційні технології, технології впливу на масову свідомість – сучасні інструменти боротьби. Насильство є лише одним з таких інструментів. Не треба зациклюватись на ньому, вважаючи його універсальним знаряддям, яке підходить для розв’язання будь-якої проблеми. Ви ж не будете казати, що рубанок кращий за сокиру? В залежності від того, що нам потрібно – рубати дерево чи стругати дошку – ми вибираємо те чи інше знаряддя. Приблизно так – і з інструментарієм для боротьби. В залежності від ситуації використовуємо той чи інший інструмент. Це, до речі, підводить нас до висновку, що для успіху бажано мати весь набір знарядь. Другий висновок полягає в тому, що необхідна тісна співпраця і координація дій між українцями, які задіяні у різних видах патріотичної роботи.

Ще один висновок полягає у тому, що потрібно всіляко уникати конфліктів у середовищі тих, хто протистоїть режиму Януковича. У когось добре виходить агітаційна роботи, хтось має організаційні здібності, а є й такі, які тяжіють до силової протидії беззаконню. Суперечки між ними нагадують дискусію переднього і заднього коліс велосипеда по «надзвичайно важливому» питанню – яке з них важливіше і більш корисне. Прихильники ж силових методів боротьби мають створювати добровільні загони охорони ДЕМОКРАТИЧНИХ акцій (в яких завжди приймають участь і жінки, й люди похилого віку), і зокрема – результатів ДЕМОКРАТИЧНИХ виборів. Пора зрозуміти, що в боротьбі, яка розгортається, кожна людина, яка вміє і бажає робити щось корисне для України – на вагу золота. А своє обурення і гнів краще спрямувати на адресу Януковича, Азарова та їх колег. І нарешті – для широкого руху опору режиму надзвичайно важливо вибудувати ефективну пропагандистсько-агітаційну машину, яка здатна вести боротьбу на інформаційному полі і перемагати за відсутності повноцінного доступу до ЗМІ, незважаючи на перевагу опонентів у матеріальних ресурсах. Основна ж думка полягає в тому, що прийшов час об’єднуватись – загинути можна і поодинці, але перемогти – лише разом. А покидати поле бою можна лише після перемоги.

Микола Осіпчук