ХРОНІКИ БОЇВ МІСЦЕВОГО ЗНАЧЕННЯ – ЗЕМЛЯКАМ ПІД ЯЛИНКУ

Минув рік і 2 місяці від часу, коли Єлизаветівка (ні – прості мешканці села) перемогли. Перемогли зневіру, брехню, інтриги, підкупи і відверті залякування, якими щедро і нахабно начинила влада чи не кожен день виборчої кампанії 2010-го року.
Єлизаветівці проголосували за того, кому повірили. А потім зуміли захистити свій вибір. Чого не вдалося зробити, наприклад в Курилівці. Але говоритимемо ми про Єлизаветівку.

Народ обрав сільським головою Максима Голосного. Грамотного, активного і головне – самостійного хлопця. Самостійний, але законослухняний. Усе, що обіцяв і вже почав робити, було виконанням його передвиборчої програми. На відміну від тих, хто буром пре до влади, бреше і обіцяє усім і всього-го-го, ніби після виборів і жити не доведеться поруч з цими людьми.

Молодий же сільський голова головною книгою вважає Закон «Про місцеве самоврядування в Україні», за яким головні у селах і містах – Люди. Вони створюють усі матеріальні та культурні цінності. Тож вони мають право користуватися плодами своєї праці, а не чекати милості від чинуш, які все ділять за принципом Попандопуло…

Отож, сільський голова Максим Ігоревич Голосний і не збирався бігти (себто – повзти) випрошувати пайзу в кабінетах: ні в обласних, ні тим більше – у районних. Народ вже дав йому повноваження. Для того воно і називається «Самоврядування», щоб громада сама розпоряджалась у своєму селі. Щоб влаштовувала своє життя самостійно. Але самостійність нинішнє начальство сприймає як непокору. І у головах посадовців (від слова – посаджені зверху) такий спосіб життя громади та дій її голови сприймається як аномалія. А непокора для сучасних владарів (навіть і районного «розливу») це вже особиста образа. І за їхніми понятіями за це слід відповідати. Але «відповідати» – це термін аж надто миролюбний. Бо насправді «наверху» засукали рукави не щоб пальчиком понунукати, а задушити, вирвати і знищити, щоб і сліду не було. А головне – щоб і в думці у інших не зродилося «громадитись та самоврядовуватись».

Ось така коротенька приповідка до передноворічної оповідки про далеко не казкові «вихори ворожі», що ніби Гуляйполем шугали у Єлизаветівці упродовж року, що минає. І як вони шарпали «маленьке, але дуже горде» село. Допоки ви ще не підняли келихи і не крикнули «З Новим Роком!», сядьте під новорічною ялинкою з цією газеткою і згадайте, як починалось життя після виборів 2010-го і як усе діялося до сьогоднішнього дня.

А було і справді, як у казці: чим далі – тим страшніше. Тобто, гнів і обурення «царьків» від влади наростав і накопичувався. І було чого казитися. Якщо й довелося проковтнути невдачу зі своїми ставлениками на посади сільського голови та секретаря, то далі справи у Єлизаветівці стали їм упоперек горла.

Спочатку були гроші та бензин

Бюджет. На початку 2011-го Єлизаветівка проголосила свою фінансову незалежність. Усі новообрані депутати сільради одностайно голосують за сільський бюджет «без вилучень». Значить, усе зароблене і отримане як податки залишиться у селі та буде використане на потреби його мешканців. Від такого «небаченого і нечуваного нахабства» зомліли ноги та звело щелепи не тільки у голови райради, але й чи не у самого губернатора всія Дніпропетровщини.

Та далі єлизаветівці взагалі «розперезалися». Голосно і активно виступила проти того, що нинішні професіонали назвали «Реформування медичного обслуговування». Це тема окрема і про неї варто поговорити окремо і більш ґрунтовно. Так от про медицину. Усі пам’ятають, як ще до її «активного реформування» у Єлизаветівці послідовно і нахабно руйнувалася амбулаторія, «здавався» стаціонар і т.д. І воно ніби б було легше для бюджету сільського передати амбулаторію на баланс району, як того вимагали власті. Та не за тих умов, які навзамін обіцяли для села. Тож передали амбулаторію під оруду району останніми в області.

Від тієї передачі, звісно, краще лікуватися не стало. На це особливо ніхто й не сподівався. В усій країні давно плюють на Конституцію та усі інші Закони, які гарантують безплатну медицину громадянам України. Звиняйте, насправді, трохи не так воно є. Бо себе і всю свою челядь депутати не обижають, отож і «відщипують» потихеньку по 20-60 мільйонів то на Феофанію, то на Кончу-Заспу… Як ті наперсточники «покрутять» статтями бюджету, «обґрунтують» і за помахом руки… ну, чого там обурюватись – хай всохне та рука, що себе скривдить. Але нам так не буде! Нас вже й привчили, що не те що третього, другого – не дано, коли захворієш. Є одне-єдине: гроші – в руки, чиї то руки, теж відомо.

Та й не про це переживали у лютому місяці 2011 року сільські медики і голова Максим Голосний. Страшно було, що так і не з’явився у місцевій «швидкій» бензин. Отож, щоб довезти хворого до Петриківки для термінової спеціалізованої допомоги, родичам спершу слід бігти з каністрою до гаража, а тоді вже переживати про хворого. Може, цього не знають і облдержадміністрації, коли починають свої медпокращення вже сьогодні? Звісно, Голосний не настільки наївний, щоб навіть припустити такі виправдання для чиновників. Але задати запитання безпосередньо панові Вілкулу вважав своїм обов’язком перед односельцями.

Нагода випала 4 лютого на зустрічі з активом Петриківського району. Тут же Максим Голосний передав колективне звернення працівників єлизаветівської амбулаторії. Окрім тривоги з приводу недолугої медичної реформи, сільський голова Єлизаветівки говорить і про більш широкі проблеми, які вже набрали загрозливих форм у всьому районі. Відсутня будь-яка реальна молодіжна політика. Тобто, молоді люди не мають роботи на селі, фантастичними стали наміри мати власне житло молодим сім’ям. Звідси – соціальні проблеми, а за ними – кримінальні, і так – довге продовження.

А ближче до свого села, то відверто сказав Максим Голосний про дерибан землі довкола «Голубих Озер». Тут міг би розвиватись зелений туризм, про який вже років з п’ять із захватом доповідають «відповідні зами і директори напрямків», адже існує ціла Програма. Але місцева громада не може розпоряджатись своєю територією, бо землю розхапали місцеві олігархи. Понаставляли шлагбаумів, тож і доступитися до води та відпочити на берегах тепер – зась.

У кого, що болить, він про те й говорить. Принагідно згадав Максим Ігоревич, що в Єлизаветіській школі діти взимку бігають в туалет надворі. Шкода, не бачили всі обличчя пана губернатора, коли він це слухав. Як у класика: «Страшно далеки они от народа…», а сучасною лексикою – повний ігнор… І підтвердив це Вілкул своїм простодушним запитанням:
– Зачем Вы мне это рассказываете?

Говорили-балакали, називається. А що ж тоді важливо для влади? Для чого приїжджають на оці наради? Чи це – приїзди пана у вотчину? Щось на те схоже. Дуже швидко життя підтвердило, що недарма тривожились і Голосний, і сільські медики.

Ціна байдужості – життя

Про все говоритимемо майже в телеграфному стилі, бо впродовж року вже говорено-переговорено, суджено-пересуджено та показано не по одному телевізійному каналу.
6 лютого (!) 2011 року помирає Олексій Ковальов. «Швидка» відмовилась приїхати, «бо немає бензину». Хоча пізніше перевірка виявила, що за паперами пальне числилось, а за фактом – нема! Пам’ятаємо, як сколихнулось життя не лише в селі та районі, а й у облдержадміністрації зчинилась легка паніка. Здавалось, ось – тепер переконались, що не вигадував сільський голова з Єлизаветівки… Але чинуші кинулись «ховати кінці»…

7 лютого до Голосного на прийом прийшли родичі померлого чоловіка і просять захисту. Виявилось, що їх хочуть зробити крайніми. Вже погрожували і брутально поводились працівники міліції з Петриківки. Разом з депутатами приймається рішення оприлюднити факт тиску і беззаконня через усі можливі телеканали та газети.

8 лютого прибули з неофіційною місією представники губернатора. Вони попросили Голосного скасувати призначені інтерв’ю, особливо з «1+1». А ще – не згадувати (ніби й не було – в присутності більше 100 осіб) свого виступу 4 лютого у залі Петриківської райради. Переговори провалились.

Наслідки розголосу:
– відсторонення від посади голови Петриківської райдержадміністрації А. Охотника;
– порушення карної справи щодо головного лікаря Петриківської ЦРЛ, його заступника та (ні у чому не винного) фельдшера.
Характерно, що керівництво району разом з головним лікарем ЦРЛ і місцевою прокуратурою намагалися призначити крайнім літнього фельдшера.

Трохи згодом у приміщенні Петриківської райдержадміністрації у неділю за участі губернатора влаштовують прес-конференцію з приводу вищезгаданої трагедії у Єлизаветівці. Сільського ж голову цього села туди не запрошують. Але Максим Ігоревич сам туди приходить разом із представниками громадського активу свого села. Міліція намагались його не пустити. Прямо перед камерами «1+1» та «Інтер» відбувається жорстка перепалка, стражі порядку – «розчиняються».

Губернатор дає коментарі телеканалам вже на порозі сесійної зали. Голосного намагаються «затерти» і заблокувати керівники (!) обласного та місцевого управлінь МВС і нібито працівник прес-служби обласної прокуратури. Трохи довелось поштовхатись (не повезло тому ж, що з прокурорської прес-служби), але сільський голова Єлизаветівки пробрався до пана Вілкула, який у цей час цинічно звинувачував того самого літнього фельдшера. Єлизаветівські активісти виголосили різкий протест.

Перша спроба тиску

Схоже, що на місцях відому обіцянку «Почую кожного», від якої чомусь трохи мурашки по шкірі пробігають, влада на Дніпропетровщині вирішила вдосконалити не менш «доброзичливим» доповненням: «Прийду до кожного». Звісно, не так буквально, але хай би вже сАм, ніж такий пришелець, якого виявив мало не у самій квартирі Максим Голосний 25 лютого 2011 р. Місце події – Дніпродзержинськ, проспект Перемоги, квартира батьків Голосного. Якимось способом «гість» зумів відчинити металеві двері тамбуру з двома замками і потрапити до дверей квартири. Він не знав, що існує камера спостереження. Саме тоді, коли він щось почав шукати, чи намагався сховати у комірчині серед полиць з консервами та різними речами, двері квартири розчинились, на порозі стояв Максим з увімкненою відеокамерою.

Пришелець так злякався і розгубився, що відразу почав заявляти, що він – міліціонер. Правда, більше нічого не міг чітко пояснити: як і для чого потрапив у тамбур і що робить увечері без форми міліціонер з Петриківки. Голосний викликав місцеву міліцію і передав затриманого його колегам з Дніпровського райвідділу Дніпродзержинська.

Після таких буремних подій лютого місяця було невелике затишшя. Але навіть перепочинком той період назвати важко.

Муха, він і у Петриківці – МУХА

В.В. Муха з’явився на місцевій арені з губернії. Говорили – підполковник запасу КДБ. Мав завдання: розвідати територію і закріпитись на ній. За легендою – заступник голови райдержадміністрації з питань будівництва. Цікаво, тепер можна не мати спеціальної освіти, щоб стати держслужбовцем на подібних суто господарчих посадах? Але не нам сперечатись із КДБ. Менше знаєш, краще спиш…

Муха визначив, хто і що може завадити його (читай – тих, хто прислав підполковника) планам. Не пощастило двом іншим замам. А вони мали більш поважний досвід і у керівництві, і в партійній роботі. Один з них Г. Куц. Другий – перший зам та глава Партії Регіонів Петриківського районну – О. Четверик. Першого квітня їх заарештували за підозрою в отриманні хабарів, вивели з кабінетів у кайданках, на очах у вражених колег. Хто знав Олега Івановича Четверика не один рік, запідозрили, що «тут щось не без чогось…».
А майданчик для посадки Мухи тепер став чистим… За активної підтримки губернатора невдовзі зальотна птаха (звиняйте – комаха) стала Главою Петриківської райдержадміністрації. Не буває КДБешників колишніх! Школа!

ЗОВСІМ МАЛЕНЬКИЙ І ГЕТЬ НЕ ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП
Не щастить Петриківці з керівництвом. Приходили ніби й позитивні, але без команди. Дуже часто були люди випадкові, навіть чужі, не тутешні (не жили у Петриківському районі). Та кожен приходив «з миром», а далі починалась війна. Насамперед – за власне збагачення. Бо влада була інструментом, а посада – поле необмежених можливостей: після мене – хоч потоп, чи й трава не рости. Землі кожен намагався відірвати побільше і найродючішої, та не лише собі: діти, куми-свати і потрібні люди.
Хто з них хотів пам’ятати, що колись ті гектари та сотки закінчаться? І вже годі питати, чи хоч десь пам’ятається, що земелька – народна. Що це земля України? Дорожчої немає. Бо полита кров’ю, від Київської Русі до наших часів!
Є ще й інша порода чиновників – політичні проститутки. Вони за усіх режимів встигають «перефарбуватись», десь лише ворухнулось, зміна влади, а вони – вже члени «правильної партії». Приклад ви самі назвете. Вірно, це відома… (хотілось сказати «дама», але дам не будемо ображати), бабця, злісна інтриганка, на якій проби ніде ставити. Не лише через її пристрасть до перефарбування (червоний, жовто-блакитний, помаранчевий, білосердечний і тепер біло-голубий), а й саме через те, що ви подумали. Є-таки гріховні пристрасті у бабці з райради на прізвисько «чорна вдова».

Та повернімося до нашого Мухи. Влада в руках. А от насолодитися плодами не виходить. Гектари поки тільки сняться. А треба ж кувати, поки гаряче, бо хто гарантує, що не приглядається здалеку на цю вотчину якийсь ще спритніший таємних справ майстер, скажімо – полковник СБУ? Та й помічники-«сподвижники» бажають отримати своє. Та є перепона. Не така вже й велика, ніби, але ж і не оминеш. Той таки сільський голова, молодий і невгамовний. А за ним – його громада. Всіх не пересаджаєш…

Тож пішов райМуха як більшовики, своїм шляхом. Причому – буквально, шляхом КДБістів гіршого зразка. Пожурився у області, мовляв, заважає працювати, молодий і зухвалий, слід би приборкати, бо ж… Посиділи, подумали, кого треба підключили, ось і «витужили». Вже у квітні 2011 року отримали постанову обласного прокурора Марчук про порушення кримінальної справи за ст. 296 ч. 1 (дрібне хуліганство). Епізод, як кажуть, мав місце у 2005 році. Максим Голосний захистив (як міг) своїх батьків від п’яних хуліганів. Вони отримали своє. А от через 6 років «дійшло», що то не вони хулігани, а син, що заступився за батьків.

Але ми не судді. Хоча й без судів зрозуміло для чого так дбають правоохоронці. Щоб показати громаді, яка обрала і підтримує свого сільського голову: ваш Голосний – хуліган, злочинець! Таким не місце у вашій сільраді!

«Судіть про них за ділами їхніми»

Свято Перемоги, 9 травня, і досі згадують в Єлизаветівці. Звісно, на чільному місці були ветерани та інваліди Великої Вітчизняної війни. Для них і стіл святковий підготували, і великий концерт. На їхню честь салютували із стрілецької зброї спеціально запрошена група з військової частини. Їм і подарунки, і грошову допомогу вручили, по 700 гривень кожному. Вітали і учасників війни. Справжніми героями свята стало більше ста мешканців Єлизаветівки. Була для всіх односельців і каша солдатська, і народні гуляння.

Та найбільше зігріло серця людей те, що абсолютно всі пам’ятники, розміщені та території сільради, відремонтували і впорядкували до свята. І найголовніше, на це не витрачено жодної бюджетної копійчини. Дякували люди Максимові Голосному, молодому і кмітливому керівнику і справжньому лідеру громади. Тут він виявив себе на усі 100%. Бо районне начальство стояло вже у «принциповій позі» і саме з принципів (до чого тут пам’ятники та діди-прадіди) не дало коштів. Хоча інші села отримали на це гроші.

А згодом слухняні голови отримали кошти і на спорудження чи ремонт дитячих майданчиків. І у Єлизаветівці є тепер де діткам бавитись, майданчик – на заздрість. Всього цього досягли єлизаветівці самотужки, нікому не вклонилися і не клянчили. Так показали усій області приклад, що Єлизаветівка – звучить гордо, а громада – то великий чоловік. Люди в селі поважають себе, сміливі і працьовиті. Втомились чекати милості від пана-товариша-начальника. Є руки, голови і бажання жити по-людськи вже зараз. От і довели це своєю працею.

З червня по серпень 2011 сільський голова Голосний здійснив ряд вдалих екологічних рейдів. Зруйнував роками налагоджену схему неконтрольованого зливу хімічних відходів. Водночас взявся за звільнення від сміття «Голубих Озер». Далі – за самовільне захоплення ділянок та несанкціоновану торгівлю. Водночас написав відкритого листа губернатору, обласному прокуророві та головному міліціонерові Дніпропетровщини, у якому вимагав негайно навести порядок на берегах озер, незважаючи ні на які «криші».

Рейди похитнули всіх «нелегалів». Багатьом довелося закритися і забратися геть. А більшості довелося рахуватися з законом і йти на переговори до сільської ради. Не дивно, що відтоді у Мухи з’явилося ще більше впливових прихильників, яким Голосний наступив на хвоста.

Максим Ігоревич не змовчав ще й про справи у Петриківці. Не зміг, бо вважає злочином знищення колись славнозвісної фабрики Петриківського розпису «Дружба». Ніхто нічого не повинен був знати, бо скрізь все «согласовалі»… Аж гульк – скандал і розголос на всю Україну! Пляма на чесне ім’я губернатора, райдержадміністрації та і райрада замурзалась! Та й несподівано вигулькнуло ім’я Вікторії Шилової. Теж, ще та любителька міняти кольори і називати себе мало не кумою королю й свахою міністру.
От і ще плюс пара-друга особистих ворогів.

Та аби ж лише місцеві Мухи та ВШилові селянам та їхньому молодому голові допікали. Окрім вже згаданої медичної реформи великі проффесіонали змайстрували в Україні на наші голови ще й пенсійну і земельну. Щодо пенсійної особливо нікого не питали. А що там Тігіпко на сайтах типу щось хотів дізнатись, то ясно, що віце-прем’єру більше робити нічого, як ото читати наші «дружнії посланія». Як махнув ручний бабуїн, так і пропіпікали карточки, дарма що половина їх власників ще не позбиралися до залу…
Ніхто особливо й не протестував. Пенсіонерів зміни не надто морочать. Молодшим і ніколи, і страшно кричати «Ганьба!». А решті воно або не доходить, або й зовсім – по … цимбалах.

Інша справа – земля. Особливо у селі, особливо твої пайові гектарчики. Може не все й зрозуміло, що там задумали реформатори. Але ясно, що коли є слова «продати» і «купити», то у нашій державі це означає, що хтось (вгадайте з одного разу) добряче підлатається, а значить – народ вкотре обдурять і обкрадуть. І єлизаветівці теж це добре розуміють. Та ще навчені тими спритниками-орендарями. Відомо ж, скільки боїв пережили селяни-пайщики.

Але ж справі треба дати справі «законний вид і толк». Нічого вигадувати обласна влада не стала. Посилає агітаторів, ніби обговорити з селянами законопроект. Та кожен засланець має вже за пазухою протокол з «намальованим» – «Одобрямс!». Такі горлани-главарі прибули і до Єлизаветівки. Але народ вже чекав на них. Зібрали сходку. Послухали сільського голову. Послухали і обласних гостей. Потім і самі висловились. І постановили одноголосно: «Земля як Батьківщина. Це єдине, що у селян є. Їх продавати не можна!». Таким чином виявили люди своє ставлення до тих калічних реформ, якими один віце-прем’єр поперед одного поспішають «ощасливити» українців: що медична, що пенсійна, що тепер земельна. Тренувались спочатку на мишах чи котах…
Не побоялись єлизаветівці висловити все агітаторам. Сходку знімали на камеру. Але село тепер вже стає громадою, а разом легше й губернаторові на поріг вказати, не кажучи про його посланця. Ясно, що панові Вілкулу чергова непокора Єлизаветівки геть не сподобалась. Хто вони такі, щоб протестувати? Звісно, без Голосного не посміли б. Хіба що, якась жменька. Час показати, хто в хаті пахан.

І була команда «Фас!»

А ще раніше тривала агентурна робота. Ще після 9 травня, зрозумів райМуха, що недооцінив молодого сільського голову: вміє говорити, але і працювати вміє. І проголошення карним хуліганом не відвернуло народ від Максима Голосного. Як і у попередніх випадках, не вигадував нічого нового підполковник Муха. Старі перевірені методи: інтриги, обіцянки, гроші, гра на амбіціях та слабостях людських, у даному випадку – на депутатських, поступово чинили свою справу. Ставку було зроблено на «тричі несудиму» Наталю О.

Перша декада вересня 2011 року. Змова депутатів вискочила саме після команди «Фас!». На стіл Максима Ігоревича Голосного лягла заява від 14 (з 16-ти) депутатів з вимогою скликати позачергову сесію, на якій головне питання – дострокове припинення повноважень сільського голови. Голова скликає 11 вересня єлизаветівців на громадські слухання. Адже обирала його громада, тож хай люди знають, що задумали депутати. Їх також обирала громада.

На громадських слуханнях М. Голосний відзвітував за 10 місяців роботи сільським головою. Народ схвалив його звіт і визнав роботу задовільною. Депутатам також довелось розказувати, що корисного вони зуміли зробити за цей же час. Більшість з них виборці просто обсвистали. Представників громади на слуханнях було близько 200 осіб. Вони вимагали проголосувати за дострокове припинення повноважень усіх депутатів сільради. І таки проголосували, одноголосно.

На 22 вересня, як вимагає Закон, Максим Голосний скликає позачергову сесію з двома питаннями у черзі денній:
1.Звіт депутатів про роботу (за період від часу обрання).
2.Питання про дострокове припинення повноважень голови Єлизаветівської сільради.

На сесію приходять підтримати свого голову односельці. Адже знають, що не збагачувався упродовж звітного часу, а воював за село і працювати для них знаходив час і силу. Окрім згаданого святкування Дня перемоги та дитячого майданчика в центрі села, зроблено купа буденних справ. І їх видно: заасфальтовані основні дороги, почали відсипати шлаком ґрунтові. Дитсадок чекав зиму з новими пластиковими вікнами і ремонтом. «За що ж «знімати»? Питали один в одного люди.

Слід згадати, що на цю сесію прибули гості з району. Аби проконтролювати особисто постановку написаної ними «кумедії»? Привезли з собою потрібних (читай – навчених) журналістів, аби ж «висвітлити» таку радісну для начальства подію: розправу над самостійним головою. А ще ж, щоб так все подали і розписали, щоб простий люд та решта необізнаних до пуття не втямили, що це насправді спланована розправа.

Дві депутатки відразу взялися відпрацьовувати свої срібники: так верещали, що й самих своїх «господарів» криком дойняли. Зрозуміло було, їх випустили, аби зірвати сесію. Звісно, за таких умов голова не міг проводити сесію, тож оголосив перерву в засіданні на 10 днів і під аплодисменти і схвалення односельчан разом із секретарем залишив залу. З вовками жити, як то кажуть…

Такого в спланованій «кумедії» районне керівництво не передбачало. І за прикладом крикливих депутаток, забувши, що вони не в своїх кабінетах, почали наказувати: «Никому не расходиться! Будем делать сегодня!». Прочитайте ще раз: «Будем делать…». І почали «делать». Самі викликали місцеву міліцію, якій дали команду вигнати громадян з сесійної зали. Проголосили сесію закритою, тож незалежних журналістів, які знімали це «торжество розуму», особисто голова райдержадміністрації не пустив більше в залу. Аби дати депутатам-змовникам під власним диригуванням завершити сесію, в якій чинний на той момент сільський голова оголосив перерву. Це вже не комедія. Це порушення мінімум двох Законів. Зокрема, за перешкоджання професійній діяльності журналістів, передбачена відповідальність за Карним Кодексом України.

Зрештою, це події не такого вже далекого минулого, тож мало хто в Єлизаветівці про це не чув. Писали про них і у ЗМІ. В Інтернеті також можна подивитись відео з того реліті-шоу. Закінчилось воно 22 вересня «доленосним папірцем»: Рішенням, де першим пунктом стояло «Достроково припинити повноваження Єлизаветівського сільського голови Голосного Максима Ігоровича 22 вересня 2011 року, у зв’язку з порушенням ним законів України та незабезпеченням здійснення наданих йому повноважень». Другий пункт призначає відповідальною за виконання цього рішення секретаря Анну Дашивець. Ось все, весь листок, про який так мріяв Муха і його команда.
Але це не перемога. Голосний в суді оскаржує своє звільнення. Попри Рішення сесії Максим Ігоревич продовжує дбати про своїх виборців. А вони – підтримують свого голову. Відсвяткували разом день села, з нагородами і подарунками, концертом, ярмарком і феєрверками. Люди заслужили своє свято, хай там які вибрики чинять депутати.

Їм теж дали свою оцінку згодом. 20 листопада у Єлизаветівці відбулося зібрання громади. Народ постановив провести референдум з відкликання депутатів сільради і поновленню на посаді голови Максима Голосного.

На виборах 31 жовтня 2010 року за нього проголосували кілька сотень єлизаветівців. Минув рік. І на захист Максима Голосного вже виступили півтори тисячі мешканців села. Єлизаветівка вирішила, хто повинен залишитись, кому вони й далі довіряють, а кому сказали: «Геть! Ви пішли проти народу!». Виходить, не зупинилось життя сільське після тих буремних виборів. Люди відчули себе громадою, частиною великої спільноти, родини. Виявляється, можна не боятись. І ще можна боротись за свої переконання. Важка то справа, але самоповага – найцінніша нагорода.

На цьому хроніки буремного життя села Єлизаветівка не закінчуються. Будуть нові сторінки. Ви ж живете й далі. Живіть щасливими!