З поміж багатьох козацьких ватажків раннього періоду козацької історії чи не найбільшою славою вкрив себе князь Дмитро Вишневецький, що походив з роду князів Гедиміновичів і який на початку 1550-х років заснував замок на ос трові Мала Хортиця, згуртував навколо нього козаків і цим поклав початок Запорозької Січі. Саме тому його вважають першим козацьким гетьманом.

Ім’я Дмитра Вишневецького, князя із литовської родини, нащадка Гедиміна, васала литовсько-польського короля, хоча й православного за своїм віросповіданням, володаря величезних маєтків на Кременеччині, — вперше згадується в документах 1545 року під час ревізії Кременецького замку. У цей час королівський комісар Лев Патій проводив люстрацію (ревізію) Волинського воєводства. Документи свідчать про те, що князь Дмитро Іванович Вишневецький особисто прибув до міста Кременець, де перебував королівський комісар, і показав, що у Кременецькому повіті він володіє помістями Кушнин, Підгайці, Окнин, Гараж, Камарин, Крутнів і Лопушне. Князь був одним з чотирьох синів Івана Михайловича Вишневецького від його першої дружини Анастасії Семенівни з родини Олізарів.

Як засвідчує «Родословна книга», батько Д. Вишневецького — князь Іван Михайлович з 1533 року був старостою єйшиським і воронянським, з 1536-го — пропойським і чичерським, а з 1541 року — канівським та черкаським. Помер він у 1543 році. Мати — Анастасія Семенівна, дочка Семена Олізаровича і княгині Острозької, сестри князя Костянтина, ревнителя православ’я в Україні, народила чотирьох синів — Сигізмунда, Дмитра, Андрія, Костянтина — і доньку Катерину.

Історик М. Маркевич наводить факт про обрання князя Д. Вишневецького на нетривалий час гетьманом ще у 1513 році. Але відомо, що в цей час з татарами активно боровся дід майбутнього гетьмана — князь Михайло Васильович Вишневецький (1475—1517). У 1512 році він із своїми синами Іваном та Олександром розбив орду під Лопушною. Документи називають кілька сіл, що були в його власності: Кушнин, Підгайці, Окнин, Гараж, Камарин і Лопушне. Однак, як свідчать матеріали розмежування між Литвою і Короною Польською, розміри його володінь були більшими. З опису 28 вересня 1546 року дізнаємося про маєтності «Олексинцы властная отчизна и дидызна князей Вишневецких, имение Крутнево, Лопушное, Бобровцы».

Тоді ж, 1546 року, Дмитро Вишневецький у судовому порядку вирішував справу з Чарторийським за якийсь будинок у Вільно, а через рік отримав старостинський уряд у Ворнячині. У 1548 році князь притягався до суду за «заподіяння кривди підданим королеви Бони». І вже після цих «лицарських» пригод у 1550 році Дмитро прибув до Черкас. З 1551 року він — староста канівський та черкаський.
У цей час посилюються татарські навали в Україну, що і заважало освоєнню її території польським магнатством. Аналіз історичних свідоцтв того часу показує, що Дмитро Вишневецький був не першим, хто прагнув відбивати напади степової орди. До нього це вже робили Остафій Дашкович, Предслав Лянцкоронський та інші старости на південному пограниччі.

Наприкінці 30-х — на початку 40-х років XVI століття особливо відзначився в боротьбі проти нашестя степової орди староста барський Бернард Претвич. Розповідаючи на сеймі 1550 року про свої походи, він відзначив, що бував у них разом з «воєводою Київським Пронським, князем Корецьким, князем Вишневецьким і князем Володими-рецьким». Претвич — організатор походів проти татар — 1550 року повідомляв великому князеві литовському Сигізмунду-Августу про Дмитра Вишневецького «як одного з визначніших репрезентантів боротьби з татарами».

Конкретні дані про участь Дмитра Івановича Вишневецького у відсічі чужоземної агресії наводяться в османських «Реєстрах кривд», які надсилалися до польської столиці В них і віднаходимо першу згадку про боротьбу князя Дмитра Вишневецького з турками: в період з 8 червня 1548 року по 6 грудня 1549 року він безперервно непокоїв залогу Очаківського замку, який належав тоді Порті В одній з таких експедицій Вишневецький перебував із «старостою брацлавським князем Богушем Корецьким старостою барським Бернардом Претвичем, синами гетьмана Миколи Сенявського Ярошем і Миколою». Ці нові факти дають підстави зробити припущення, що Дмитро Вишневецький почав боротьбу з ординськими нападниками ще 1538 року, коли його батько організував своїх підданих проти татар і турків. І це цілком імовірно, оскільки на Волині, як заявляли представники місцевої шляхти в 1540 році, «будь єсть або не єсть перемир’є з татары, тогды предся з коня мало зседаєм».

Отже, князь Д. Вишневецький виявив себе непересічною натурою, головними рисами якої були лицарство і молодецтво. Може, саме тому, зіткнувшись із козацькою вольницею, він, як ніде, відчув себе у своєму середовищі. Водночас особиста хоробрість князя, його авантюристична натура припали до душі козакам, вони ладні були йти з ним і проти татар, і проти кого іншого, якщо б він їх покликав.
Обійнявши посаду старости черкаського і канівського, Дмитро Вишневецький за свій головний обов’язок вважав захист південних кордонів держави. Крім того, у Дмитра Вишневецького був особливий рахунок до степових нападників. У 1549 році у полон потрапило все сімейство його двоюрідного брата Федора Вишневецького. Цей факт, до речі, зафіксований і в «Кроніці Марціна Бєльського»: «Того року татари в кінці вересня в руських землях великі шкоди вчинили. Замок у Перемирку облягли, в якому князь Вишневецький утриматися не зміг, піддався з дружиною татарам. А коли він із замку вийшов, залишок людей його ще мужньо боронився перед татарами, але татари, приступ учинивши, замочок спалили і всіх у неволю забрали». Про це ж повідомляв у своїй відписці Московський посол до Литви Федір Безобразов. За думкою деяких дослідників, улітку 1553 року Дмитро Вишневецький, можливо, чимось ображений на короля, перейшов на службу до турецького султана Сулеймана II судового) і разом зі своїм військом перебував у Стамбулі.

Цікаво, що перед цим король Сигізмунд-Август висловлював Радзивіллу побоювання щодо Вишневецького, аби той не перебіг до турків, «полишивши їм пограничні землі, доручені його охороні». Побоювання короля виявилися не марними. Невдовзі Радзивілл пише королю, що Вишневецький «з усією своєю ротою, себто з усім козацтвом і хлопством, яке тримав біля себе, з’їхав до турків виславши наперед козацьку роту, а потім і сам зі своїми козаками потягнувся до Туреччини». Треба зазначити, що архівні документи нічого не повідомляють про перебування князя Вишневецького у турків. Але це припущення документально не підтверджується.
Тому серед істориків до сьогодні немає єдиної думки щодо того, що саме робив Дмитро Вишневецький у Туреччині, чому він там опинився і як зміг повернутися. Але хай там як, у Польщі не вірили в щасливе повернення Вишневецького з Туреччини. І справді, треба бути надзвичайно мужньою і сміливою людиною, аби зважитися на таку поїздку до Осяйної Порти — туди, звідки з 1548 по 1553 рік не раз у грізних листах до польського короля султан вимагав покарати українського князя за розправи з ординськими грабіжниками.
Вчинок Вишневецького викликав неабияку тривогу — побоюючись, що він наведе в Україну турків, Сигізмунд-Август знову звертається до Радзивілла: «Як би того князя до себе мати і яким способом?»

Очевидно, спосіб було знайдено, і досить радикальний. Бо на початку 1544 року Вишневецький повертається з Туреччини і 4 березня в Каменні (неподалік Любліна) освідчується королю у товаристві друга і соратника воєводи Миколи Сенявського. Чим пояснював Вишневецький свій перехід до турецького султана, не відомо, однак той знову доручив йому охороняти прикордоння «проти татар і влаштувати на острові Хортиця захисне укріплення проти кримчаків». Вишневецький знову отримав для управління канівське й черкаське староства. Як зазначає історик Бантиш-Каменський, «муж розуму палкого, відважний, вправний вояка» Дмитро Вишневецький невдовзі став визнаним ватажком козаків. Він вирушає на Дніпровське пониззя і «на острові Хортиця, проти Конських вод, коло кримських кочовищ», за свідченням М. Грушевського, «ставить замок і громадить навколо себе козаччину».
Дмитро Яворницький писав з цього приводу: «У 1556 ро ці знаменитий ватажок низових козаків князь Дмитро Вишневецький, вирушаючи на війну з татарами, вийшов за межі Київського воєводства і, спустившись нижче порогів, розташувався на острові Хортиця. Розраховуючи розпочати звідси постійні набіги на басурманів, Вишневецький влаштував на острові земляне містечко».
Про Хортицю писав у своєму щоденнику і австрійський дипломат Еріх Лясота, котрий за дорученням імператора Рудольфа II приїхав на Запорозьку Січ, щоб запросити козаків для участі у війні проти турків: «Пристали до берега нижче острова Мала Хортиця, неподалік першого; тут знаходиться замок, збудований Вишневецьким років 30 назад і згодом зруйнований».

Втім, кажучи про будівництво у цей час укріплення на Хортиці, не слід вважати, що це вже був той самий замок, який пізніше увійшов в історію як форпост боротьби проти кримчаків. Це, певно, було невеличке укріплення, що слугувало, насамперед, за більш-менш надійну схованку. Для будівництва справжнього замку-фортеці просто не вистачило б часу.
Будуючи замок, Вишневецький намагався укріпити його, як фортецю, і тому просив у короля гармат, обслугу тощо. Але Сигізмунд-Август, який прагнув лише зміцнення кордону проти кримського хана Давлет-Гірея і стояв за дружбу з ним, відмовив Вишневецькому. Сигізмунда-Августа не на жарт стурбувала активність князя, котрий вирішив звільнити від татар Дике Поле і навіть усе Причорномор’я. Але ж це не входило до інтересів короля, і він спробував якимось чином відкликати Вишневецького з Низу. Водночас, добре розуміючи, що насильно відірвати князя від козаків неможливо, король вдався до хитрощів і запропонував «послати йому якісь дарунки і написати, аби до нас приїхав на якийсь короткий час…». «А на його місце казали їхати з ротою, — писав він далі, — його стриєчному братові і залишитися на тому місці, аж поки той вернеться. Здається, таким чином добре буде його звести».

Вишневецький скористався сутичкою між Московською державою і Кримом, і його поява на історичній арені збіглася з тим, що цар Іван IV вирядив два військові загони проти Кримського ханства: один під командуванням воєводи Чулкова спустився річкою Доном, а другий під начальством дяка Ржевського попрямував у долину Дніпра. У цей час князь Вишневецький здійснив свою першу військову операцію проти татар.
Він організував похід на Іслам-Кермен, з тим щоб за рахунок здобутих трофеїв зміцнити Хортицьке укріплення. Увірвавшись до замку Іслам-Кермена, козацькі загони дощенту пограбували його, потім спалили, а гармати вивезли у Хортицьку фортецю. Розгніваний Давлет-Гірей шле лист за листом Сигізмунду-Августу, вимагаючи приборкати козаків і Вишневецького. Король, однак, відповів, що Вишневецького на Дніпро не посилав. «Можете міркувати з того, — писав Сигізмунд, — що і до цесаря турецького він ходив проти волі нашої, а як там його прийнято, самі знаєте: повернувшись до держави нашої, він розповідав, що дістав дарунки і у тебе, брата нашого, ласку мав. Через те ми й доручили йому степову сторожу, бо переконані, що він підтримуватиме стосунки з вашими людьми, зазнавши від вас ласки».

Король Сигізмунд-Август не знав, що Вишневецький, не сподіваючись ласки від нього, вже давно налаштовує зносини з Москвою.
У березні 1556 року, коли московський уряд організував похід на Крим, очолюваний дяком Ржевським, до нього приєдналося 300 душ із козаків Вишневецького на чолі або з ним, або з одним із його помічників отаманом Млинським (він же — Мине). Влітку 1656 року союзники, припливши вниз за течією Дніпра, пограбували Іслам-Кермен і навіть напали на оттоманську фортецю Озю (Очаків). На зворотному шляху їх наздогнали татари й оточили на одному з дніпровських островів, одначе після шестиденної облоги Ржевському, Вишневецькому та деяким іншим козакам пощастило вирватися з оточення. Незважаючи на майже цілковиту невдачу цієї експедиції, вона мала надзвичайне значення — це стало насправді зламним моментом у зносинах між Московією, Кримським ханством та Оттоманською імперією.

Приблизно у цей час Дмитро Вишневецький починає листування з московським царем. У вересні 1556 року московські посли, повертаючись з Литви і зустрівши Вишневецьким, доповідали, що він збирається перебратися до Москви. Разом з послами Вишневецький відрядив до Івана Грозного свого отамана Михайла Єськовича із засвідченням, що бажає служити цареві. Прийнявши завіряння Вишневецького, цар направив до нього дітей бо ярських Андрія Щепотєва і Нечая Ртищева з грамотою та жалуванням. 16 жовтня 1556 року вони повернулися до Москви і оголосили Грозному, що Вишневецький став на царську службу і пішов військом на Іслам-Кермен. Після розгрому Іслам-Кермена Вишневецький у листі до царя присягається, що «доки він на Хортиці, кримчакам ходити буде нікуди».

Оговтавшись від такої зухвалості, Давлет-Гірей спішно зібрав військо і навесні 1557 року рушив походом на Вишневецького. Він оточив Хортицьку фортецю і облягав її 24 дні. «Але ім’ям государевим і великого князя він, Вишневецький, захистився від хана, побивши у нього чимало кращих людей, так що хан пішов од Вишневецького з великим соромом». Наприкінці літа 1557 року Давлет-Гірей, зібравши не лише кримське, а й турецьке та волоське війська, знову підійшов до хортицьких укріплень. Султанські галери зупинилися біля самого острова. Вишневецькому і козакам довелося тримати жорстоку облогу. Однак сили були нерівні, до того ж вичерпалися припаси. Козаки почали розбігатися, тому довелося відступити. Князь повідомляв Івану Грозному, що «з Дніпра, з Хортицького острова пішов тому, що харчів не стало і козаки розійшлися». Відступивши з Хортиці, Вишневецький закріпився в Каневі і Черкасах. З Черкас у вересні 1557 року він одразу ж сповістив про це царя та офіційно звернувся до нього з проханням про заступництво. Іван IV відповів на це згодою і викликав Вишневецького до Москви. Литовські володіння (Канів і Черкаси), звісно, відійшли до польського короля, але натомість Вишневецький отримав російське місто Бєльов. У російському літописі за Никоновим списком зазначено: «Того ж місяця (вересня. — Авт.) приїхав До царя й великого князя Івана Васильовича всієї Русі від Вишневецького князя Дмитра Івановича бити чолом Михайло Єського, що його государ пожалував, а велів собі служити…»

Одержавши від Грозного «город Белев» з великими земельними наділами, український князь зовсім не збирався зайнятися влаштуванням свого господарства. Натомість у грудні 1557 року, він, очоливши озброєний загін, виступив на захист окраїни Московської держави від татар.
Це був час, коли в історії зносин між Московською державою, Польщею, Оттоманською імперією та Кримським ханством настав новий період.
У січні 1558 року вибухає Лівонська війна, яка викликала затяжний конфлікт між Польщею та її союзником Кримським ханством, з одного боку, й Росією Івана Грозного, з другого. Тоді ж король Сигізмунд II Август підписав із Давлет-Гіреєм договір про дружбу, заплатив ханові данину й пообіцяв, що не дозволить своїм підлеглим (тобто козакам) турбувати наскоками татарські землі.

Коли російська армія в січні переступила кордон Лівонії, син хана Магмед-Гірей із величезним військом, у супроводі ногайських мірз Великої орди рушив на Московію. Але коли він довідався, що велике російське військо зосереджене на Оці, то, досягнувши річки Мечі, повернув назад.
Московський літописець зазначив, що кримський хан, підійшовши із стотисячним військом до річки Мечі, допитувався в захоплених у полон рибалок «о Вишневецком князе Дмитрее, да о Йване Шереметеве, в немцах ли?» І коли ті відповіли, що «Йвана на Рязане, а Вишневецкого на Туле, а князя Михайла Воротьшского в Калуге -приде на них страх и трепет, вскоре воротятся назад, на бегство устремяся».
Наведений уривок переконливо засвідчує неабиякий військовий талант Вишневецького. Після цього на початку 1558 року Іван Грозний на чолі п’яти тисяч стрільців і козаків «отпустил Вишневецкого на Крымские улуси… во Псле велел суда наделати и из запаси йти на Днепр. И велел государь князю Дмитрею стояти на Днепре и береги своего дела над Крымским царем, сколько ему Бог поможет». З приводу цього царському послові у Варшаві доручалося говорити, що «государь послал на Днепр князя Дмитрия Вишневецкого со многими людьми, чтоб над Царевичем (крымским ханом) поискати и пленных: он людей освободити, закже на Вольни живет все християнство и государь о их невзгодах велми скорбит».

Про виконання цього наказу в червні 1558 року Вишневецький через Івана Мягкова доповів царю: «приходил к Перекопу и сторожей побил за шесть верст от Перекопи, а люди ему встречю крымские не бывал ни один человек а стоял и начевал и назавтрее до половини дни за десять верст от Перекопи, и пошел ко Днепру на Тованьской перевоз, ниже Ислам-Кирмени польтретьятцать верст и на перевозе стоял три дни, а крымцы к нему не бывали и не являлися».
Потім Вишневецький повернувся на Хортицю, де чекав підходу загону Ржевського. Залишивши на Монастирському острові вище порогів припаси, «пошел летовати в Ислам-Кирмен», плануючи звідти робити походи «на крымсково улусы за Перекоп и под Козлец».

Шкоди ординцям Вишневецький, мабуть, завдав більше, ніж про це згадується в московських документах, бо наприкінці травня 1558 року султан Сулейман знову вимагав од Сигізмунда-Августа «для запевнення спокою на пограниччі усунути звідти Дмитра, котрий знову розпочав там свій розбій». Пізніше Вишневецький прислав до Москви з князем Андрієм Вяземським «крымского полоненика городецкого татарина Кочеулая Сенгильдеева сына Бастановца», який повідомив, що «царь крымской со всеми людьми готов в Перекопи, а к турскому просить людей послал же; а как турской царь людей ему на помочь пришлет, и тогды де царь крымский хочет быть на великого князя Украины…»
Ця інформація була надзвичайно важливою для своєчасної підготовки оборони південних кордонів Московської держави. Виславши передові полки назустріч імовірному вторгненню татар, Іван Грозний відрядив до загону Вишневецького Микиту Карпова «со своим жалованием з золотыми; а князю Дмитрею, а с ним Игнатию Заболоцкому велел к себе ехати». Очевидно, московський цар, цінуючи українського князя як умілого воєначальника, хотів мати його під рукою в разі нападу татар. Цю думку підтверджують факти, наведені в деяких московських документах.

«Месяца февраля, — зазначається в одному з них, — отпустил царь и великий князь воєводу своего князя Дмитрия Ивановича Вишневецкого на Донець, а велел ему приходить на Крьшские улусн, суда поделав, от Азова под Керчь и под иные улусы», а Данила Федоровича Адамова вправив на Дніпро. На Дон пішов той воєвода Вешняков, якому «велено… сходитися… со князем Дмитреем Вишневецким».
Тим часом князь відправив до Москви чотирнадцять полонених, повідомляючи листом, що «побил крымцов на Яйдаре близко Азова; было их полтретьяста человек а хотели йти под Казанские места войною… Да шел Мишка Черкашенин ко князю Дмитрею же и побил крымцев вверх Донца Северского и четырех языков крымских ко государю прислал». Ось яку інформацію містять документи Осяйної Порти. Весною 1559 року, якраз тоді, коли царські війська брали Нарву й Дерпт у Лівонії, Вишневецький прийшов зі своїми козаками до Криму. Очевидно, він проплив униз за течією Волги й через Астрахань прибув до черкеських володінь, де навербував собі допоміжних сил.
Навесні 1559 року Вишневецький напав на турецьку фортецю Азов. Напад було відбито лише завдяки допомозі, яку подали гарнізону ногайські племена, та підтримці оттоманської ескадри з шести великих і незначної кількості малих галер. Облога фортеці та бойові дії загону Вишневецького в пониззі Дону викликали голод не тільки в Азові, а й у кочовищах Великої Ногайської орди, що знаходилася між Доном і Волгою. Частина їх у зв’язку з цим навіть переселилася в турецькі володіння в Буджаки.

Про бойові дії загону Вишневецького в пониззі Дону московські документи мовчать, згадується в них лише про його прибуття у вересні 1559 року до Москви «из Дону, а с ним прислали Черкаси (черкеси) Ичюрука-мурзу Черкаского: все черкаси бьют челом, чтобы их государь пожаловал, дал бы им воєводу своего в Черкаси и велел бы их крестити».
Водночас турецькі архіви відкрили нам нове і про повторну облогу Вишневецьким Азова восени 1559 року. Так, адмірал турецького чорноморського флоту Алі Реїс повідомляв султанському дивану, що після його прибуття в Азов «Дмитрашка», котрий атакував тоді цю фортецю, відступив на північ. Присутність у гирлі Дону турецьких галер перешкодила іншому московському воєначальнику, очевидно, Данилу Адашеву, прийти на допомогу Вишневецькому з чотиритисячною армією. Одночасно бей Кафи писав до столиці Порти, що оттоманська ескадра відбила напад загону московитів на Керч.

Нарешті, французький учений Лемерсьє-Келькеже наводить ще один документ, що стосується походів Вишневецького на турецькі володіння в Криму і на берегах Азовського та Чорного морів, йдеться в ньому про наступ черкесів на Таманському півострові і на Кафу. Ця атака була також відбита, голови черкеських начальників, а також кількох московських проводирів були відправлені до султана.
Чи не після цієї поразки черкеси звернулися до Івана Грозного про прийняття їх у підданство? Й те, що вони приїхали до Москви разом з Вишневецьким, засвідчує активну його участь в їхньому повстанні проти турків. Але після цього український князь посварився з московським царем. І тому російські джерела зовсім замовчують дії Вишневецького. Вони тільки зазначають, що 1560 року він посварився із царем і залишив його, щоб повернутися в Литву, де король Сигізмунд II Август пообіцяв оддати йому назад усі права й маєтки.

Оттоманські архіви, навпаки, набагато велемовніші щодо висвітлення діяльності Вишневецького в 1560 році й опосередковано з’ясовують причину його розриву з Москвою. З цих архівів стає відомим, що весною 1560 року Дмитро Вишневецький прибув із пониззя Дону, щоб підготуватися до нового виступу проти кримського хана й володіння Оттоманської імперії, яке мало стати одним із найвизначніших у його житті. Можливо, в цей час Вишневецький діяв не стільки на руку цареві, скільки в своїх особистих інтересах, та і його війська складалися нині не з московських стрільців, а переважно з донських і українських козаків та з черкесів, до яких прилучилися численні авантюристи — поляки, литовці, навіть ногайці й татари.
У березні й квітні 1560 року Осяйна Порта із трьох різних джерел отримала попередження про цей задуманий великий наступ.
Перші відомості, передані воєводою Молдавії, стосувалися скупчення «злодіїв» на кордонах Московії (вислів «злодії» з цілковитою очевидністю тут вказує на запорожців). За якийсь час каді Азова повіомляв султанському дивану, шо ногайці, прийшовши із волзьких степів стояли в районі Нижнього Дону, коли туди прибув авангард у кількості трьох тисяч «російських козаків», котрі входили до складу армії, що налічувала 80 тисяч чоловік (цифра напевне, занадто перебільшена), які розташовувалися десь між долиною Аксу (Південний Буг) та річкою Озю (Дніпро). Каді вважав, що вороже військо мало намір захопити Крим і перебувало під командуванням «Дмитрашки».

Водночас те ж саме повідомляв Осяйній Порті й Синан, бей Кафи, який на підставі свідчень, надісланих ногайцями, писав, що північніше Азова зосереджена російська армія та військо «Дмитрашки», яке нараховує майже 70 тисяч. Нарешті, хан Девлет-Гірей сповіщав султанові про підготовку ворогів, серед яких він згадував росіян, черкесів і ногайців. їм, зазначає автор, допомагали й татарські «зрадники».
Без сумніву, ці відомості про Вишневецького не відповідали дійсності, а оцінка сил ворога була вкрай перебільшена. Ймовірно, оттоманські власті в Кафі та Азові, так, як і кримський хан, не мали ще доволі ефективної інформаційної служби. Але завдяки добре налагодженому справозданню Оттоманської імперії можна простежити майже день за днем мобілізацію потужної військової машини для відсічі загрози з північного боку. Розмах цієї мобілізації промовисто засвідчує серйозність небезпеки. Із Стамбула до Азова вирушила ескадра з сімох військових кораблів; у фортецю, чию фортифікацію було хутко відновлено, прибув загін яничарів для підсилення гарнізонів, а також підвезені їстівні припаси. Нарешті, в травні 1560 року султанський диван призначив Синана-пашу, бея Силістрії, воєначальником над оттоманськими арміями, які мали захищати Азов і Крим од «Дмитрашки». До складу цього війська, крім солдатів, завербованих на місці, в бейлику (маленьке князівство) Силістрії, належали призвані до армії сипахи й Добровольці з інших восьми бейликів, до яких повинні були влитися загони на чолі з воєводами Молдавії та валахії, а також армія кримського хана. Султанський диван просив Давлет-Гірея мати напоготові свої збройні сили, щоб підтримувати бея Силістрії, а задля забезпечення пониззя Дністра йому передали підрозділ артилерії.
Військові приготування імперії, ймовірно, не відповідали справді існуючій небезпеці з боку Дмитра Вишневецького, по суті, доволі незначній. Проте мобілізацій оттоманських військ сама собою могла безумовно змінити політичну ситуацію в районі. Польський король поквапився принести данину кримському ханові і знову повторив свою обіцянку: не дозволяти своїм підлеглим (маючи на увазі городових козаків) робити наскоки на оттоманські й татарські володіння. Між тим, зосередження оттоманських збройних сил було спрямоване не стільки проти союзної Польщі, скільки проти Москви, що стояла за спиною Вишневецького. На початку травня 1560 року Девлет-Гірей писав султанському дивану, що внаслідок дуже лютої зими, а слідом за нею посушливої весни, в Росії виник голод, який послабив її спромогу чинити опір і напад. Час здався йому якраз слушним для того, щоб здійснити великий похід на Московію; він наполегливо добивається дозволу на це й просить диван надіслати йому підкріплення у вигляді артилерії та загону яничар. Хан також повідомляє Оттоманській Порті про наскоки козаків «Дмитрашки», які спускаються за течією Дону, але кількість ворожих військ, зазначених тут, більше відповідала величині здорового глузду — авангардом у 400 воїнів називалися головні сили армії, що налічували 5 тисяч чоловік.

Прохання кримського хана про участь Туреччини у військовій кампанії було відкинуте. Покликаючись на протяжність відстаней, які мало подолати оттоманське військо та продовольчі валки, а також на труднощі, пов’язані із озброєнням потрібної кількості кораблів, диван вважав несвоєчасним розпочинати військові дії такого розмаху проти Росії й надав ханові право вирушати в похід із власними силами. Але справжня причина відмови Порти від участі в такому виступі проти Росії полягала, напевне, в іншому — в тому, що до Кафи прибули московські гінці, які, за свідченням тексту листа бея до султанської ради, хотіли попередити оттоманську владу про наміри «Дмитрашки» здійснити напад на Азов. Цим московський уряд прагнув виказати перед могутнім південним сусідом свою добру волю. Цар, отже, відмовлявся від «Дмитрашки», за якого «не бажав відповідати»

Можливо, саме в цьому криється справжня причина розриву між Вишневецьким та Іваном Грозним а саме – відмова царя підтримати литовського князя перед линем небезпеки серйозного конфлікту із грізною отаманською державою. Починаючи з літа 1560 року під командуванням Вишневецького перебувала лише його особиста армія навербована з українських козаків, до яких, мабуть, приєдналися донці й черкеси. Саме з таким військом він здійснив свою серйозну операцію проти Криму, з приводу якої російські джерела лише скупо подають деталі. Ми знаємо що у 1560 році Вишневецький напав на Азов, але, у зв’язку з прибуттям турецької ескадри на чолі з беєм Кафи, зазнав невдачі; тоді він із черкесами спробував перепливти Таманську протоку, щоб проникнути до Криму й атакувати Кафу, проте турки були попереджені про цей намір або московськими гінцями, або шпигунами, яких послав кримський хан у черкеські землі. Друга оттоманська ескадра спостерігала за переправою й відбила напад.
Це була одна з останніх спроб Вишневецького захопити турецькі володіння.

Після 1560 року в оттоманських архівах не відклалося жодних детальних свідчень про нього. Але з початком 1561 року в Туреччині продовжували готуватися до нових сутичок з Вишневецьким. У донесеннях французького посла із столиці Порти зазначалося, що двадцять галер чекають виходу в Чорне море для захисту татар, Кафи та Азова. Передбачалися бойові операції «Дмитрашки» у напрямку Мегрелії. Щоправда, в серпні султанський флот повернувся назад, оскільки при спробі висадитися в незнайомій місцевості турки зазнали втрат. Самостійні дії Вишневецького не імпонували Івану Грозному, і він відкликав українського князя з Північного Кавказу за те, що «учел жити в Черкасах не по наказу». Вишневецький зі своїм загоном перебрався спочатку на Запорожжя. Тут, зупинившись на Монастирському острові, він одержав дозвіл короля Сигізмунда-Августа повернутися до Польщі. Проте Вишневецький не відразу вирішив, йти йому на розрив з Іваном Грозним чи ні (можливо, він сподівався схилити того на боротьбу з Кримом). А поки що князь вирішив повернутися до Москви. Про це повідомляє никонівський літопис: «Ноября к царю з Днепра воевода князь Дмитрей Иванович Вишневетцкои, а был государскою посилкою на Днепре и Крымские улусы воевал которые кочевали близко Днепра». Цього разу український князь пробув у Москві до квітня 1562 року, після чого цар відправив його знову в пониззя Дніпра, «а с ним Каневские Черкаси, а велел им недружбу делати царю крымскому и королю литовскому».
Про особисту участь у цій кампанії Вишневецького відомі нам документи не згадують, але, безумовно, люди князя «первей сего в замку Хортуса наймя Миколай з иншими товаришами своими и теж з Черкас поймя Кабели, з стрельцами з петьмастами человеков з одиночившися, пришедчи под Очаков, подданому его, цесаря многие шкоды починили». 31 липня 1562 року до царя в Можайськ прийшла звістка, що князь Дмитро Вишневецький «отъехал с Поля с Днепра в Литву, к Польскому королю со всеми своими людьми, которые с ним были на Поле».
Звичайно, Вишневецький поїхав до короля не лише тому, що в зв’язку з падінням Вибраної ради царя і початком війни з Литвою це було «ему выгоднее». Не треба забувати, які зміни сталися в характері Івана Грозного в цей час, яких переслідувань почали зазнавати ті, хто ще вчора користувався його довір’ям. 1560 року потрапив у неласку голова уряду Олексій Адашев, наступного року арештували двоюрідного дядька царя князя Глинського, потім голову Боярської думи Бєльського. Цілком можливо, що така доля чекала й Дмитра Вишневецького, котрий, як і «Иван Шереметев, Алексей Адашев, Иван Михайлов и иные», належав до тих радників царя, котрі, за його словами, «чинили ссору с Кримом». Це відчуття не підвело українського князя: «А которые наши люди ближние про-меж нас, — писав Грозний кримському хану, — з братом нашим з Девлет Киреем царем ссорили, мы то ссыскали, да на них опалу свою наложили есмя — иньїе померли, а иных разослали есмя, а иньїе ни в тех, ни в сех ходят». А тим часом, напади кримчаків на Україну посилилися. Дізнавшись про повернення Вишневецького у пониззя Дніпра, кримський хан вжив негайних заходів: мобілізував усі наявні сили кримчаків, відрядив до правителів Оттоманської імперії гінців з пересторогою про небезпеку і по підмогу.

Якщо порівняти воєнні приготування Оттоманської імперії проти «Дмитрашки» з тими заходами, які Осяйна Порта здійснювала у той самий час проти інших своїх європейських противників — Венеції або Священної Римської імперії, можна зрозуміти всю глибину небезпеки, яку становили для неї походи «литовського кондотьєра» (виступав він од імені царя чи сам по собі), адже Вишневецький загрожував не лише володінням Кримського ханства, але також і власне оттоманським володінням на північному узбережжі Чорного моря. Масова мобілізація, проведена у восьми турецьких бейликах, відрядження ескадри являли собою виняткові заходи. До того ж — єдиний випадок в історії Оттоманської імперії! — всі ці дії були спрямовані не проти держави, а проти окремої особи, яка була проголошена «найбільшим ворогом Осяйної Порти». Вишневецький добре розумів, що сам-один не зможе протистояти силам кримчаків і турків. Потрібен був забезпечений тил. І він звертається до короля. Як пише М. Маркевич (1), «знаменитий воїн, колишній гетьман малоросійський з’явився до короля і був прийнятий ласкаво».

1 – Маркевич Микола Андрійович (1804-1860) – український історик, етнограф, фольклорист, поет і композитор, автор праці «Історія Малоросії».

6 вересня 1561 року Сигізмунд II Август повернув Вишневецькому всі звання і володіння. Але ж треба було якось пояснити польській аристократії, чому це він комусь дарує зраду, хай навіть цей зрадник — славнозвісний полководець Вишневецький. І король — а найпевніше, хтось із його радників — знайшов геніальний вихід. Сигізмунд-Август офіційно оголосив, що князь перебував у Московії не тому, що бажав служити цареві, і не тому, що зрадив його величність або шукав кращої платні, а щоб дізнатися, що там «діється у ворожому стані і тим якнайдужче прислужитися Речі Посполитій». Отож коли князь прибув до Кракова, він був приємно здивований, довідавшись, — причому останнім, — що, виявляється, він ще й славетний розвідник! Що, виявляється, він не вірно служив цареві-батюшці за жалування та місто Бєльов, а вивідував на користь Польщі!

Хроністи засвідчують, що зустрічали Вишневецького в столиці як національного героя, цілими натовпами. Правда, не тому, що повірили, нібито він був розвідником (тут усі все добре розуміли), а тому, що слава про нього як про талановитого полководця та мужнього охоронця південних кордонів Польщі ще й досі гуляла по всій державі. Пробачив король усі провини і козакам, за яких клопотали обидва Вишневецькі.
А до того ж після врочистої зустрічі князь Дмитро Вишневецький тяжко занедужав. Існує навіть версія, що його пробували отруїти. Чи то хтось позаздрив славі, чи, може, це була помста з боку султана або кримського хана! Хай там як, Сигізмунд і в цьому випадку продемонстрував повагу до Вишневецького і наказав своєму особистому медику лікувати князя.

У грудні 1562 року Вишневецький разом з хотинським воєводою Ольбрехтом Лаським прибув на Любельський сейм. Ласький, відомий шукач пригод, претендуючи на господарський престол, наступного 1563 року підбив князя на козацький похід у Молдавію, де в цей час точилася боротьба за владу між боярськими угрупованнями.
Але несподівано Вишневецький відступився від Ласько-го, сподіваючись, очевидно, сам обійняти цю посаду. Проте, потрапивши в пастку, його загін був розбитий, а сам князь, закований в ланцюги, відісланий до Туреччини. Відносно того, що діялося далі, існує кілька версій. Дмитро Яворницький інтерпретує події так: «Його (Вишневецького) передовий загін з’явився тоді, коли Томша облягав Василіда в Сучавському замку; сам Вишневецький через хворобу їхав іззаду, на возі. Його загін спішно прискакав до палацу і став вимагати молдавської булави своєму князеві. Томша охоче погодився з цією вимогою і особисто вийшов зустрічати славетного героя. Вишневецький, не підозрюючи віроломства, з невеличким загоном рушив до Сучави. Але в дорозі, побачивши нечисленні сили Вишневецького, Томша раптом змінив наміри, він несподівано кинувся на князевих людей, всіх перебив і мало не захопив самого Вишневецького, але той встиг утекти і сховатися в копиці сіна. На лихо, його помітив якийсь селянин, що приїхав по сіно, і видав Томші. Вишневецького разом з його супутником Пасецьким та деякими поляками схопили і відправили в столицю Молдавії. Поляків після жорстоких катувань (сам Томша обтинав їм носи і вуха) відпустили в Польщу, а Вишневенького й Пясецького Томша відправив у Царгород до султана Селіма II”

Зупинимось тепер на обставинах смерті Дмитра Вишневецького. Сучасник українського князя польський хроніст Мартин Бєльський описує її так: «Вишневецький і Пясецький були скинуті з башти на гаки, вмуровані в стіни біля морської затоки по дорозі з Константинополя в Галату. Пясецький помер негайно, а Вишневецький зачепившись ребром за гак, жив у такому положенні три дні, поки турки не вбили його з луків за те, що лаяв їхню віру». Багато істориків, зокрема Микола Костомаров та Дмитро Яворницький, погоджуються з версією Мартина Бєльського і вважають, що розповідь про загибель Вишневенького лягла в основу славетної народної української пісні про «Байду-козака».
Однак цю версію розвитку подій відкидали деякі радянські вчені, котрі спробували спростувати вже усталену думку майже всіх істориків про тотожність легендарного Байди з князем Вишневецьким. Так, Володимир Голобуцький на підставі донесення — не зовсім зрозумілого — французького посла в Стамбулі стверджував, що Вишневецького задушили і що пісня про Байду не пов’язана з його трагічною смертю. Але історичні джерела свідчать про інше. Так, сучасник Дмитра Вишневецького — Б. Папроцький писав: «Волохи взяли Пясецького зрадою разом з Вишневецьким і відправили в Туреччину, там замучили їх страшною смертю. В Цареграді над морською затокою, що тягнеться до Гадати, були поставлені дві шибениці, одна над другою, на кожній були закріплені два розтопирені гаки (схожі на вила), а на верхній тільки гайка, до якої була прив’язана вірьовка. За допомогою вірьовки підняли Пясецького і швидко спустили з верхньої шибениці на нижню, він, падаючи, зачепився ребром за гак, залився кров’ю і швидко помер, тому що повернувся головою вниз. Після нього подібне зробили з Вишневецьким, але той зачепився ребром і повернувся очима вверх, а потім жив ще три дні, поки невірний не застрелив його з лука, оскільки Вишневецький проклинав Магомета і його віру».

На користь саме таких обставин смерті Вишневецького свідчить і пізніше повідомлення іншого польського хроніста Мацея Стрийковського. Побувавши 1574 року в Константинополі, він записав у своїй хроніці, що «висаджувався під гаком Вишневецького» — «шибеницею з шести ти гаків над морською затокою, на яких Вишневецький з Пясецьким висіли». В іншому своєму творі Стрийковський твердить, що в Туреччині бачив місце смерті Дмитра Вишневецького.
На жаль, турецькі архіви не сповіщають про його загибель. Останній оттоманський документ, у якому згадується ім’я «Дмитрашки», стосується вже періоду після його смерті. Це лист бея Кафи, де повідомляється, що «росіяни» (донські козаки) й черкеси не перестають грабувати околиці Азова й, наслідуючи приклад «Дмитрашки», зібрали армію в чотири тисячі з гарматами, захопленими на турецьких кораблях, і спробували приступом узяти місто, але були примушені беєм Кафи тікати. Хоч би як помер Дмитро Вишневецький, але смерть, так чи інакше, у 1564 році наздогнала славетного українського лицаря.

Ми не випадково назвали його «лицарем», бо саме Вишневецький у важку для рідного народу годину став на боротьбу з його ворогами, зробивши дніпровську вольницю навколо Січі авторитетним ядром, свого роду притягальною силою для всіх, хто прагнув боронити рідну землю від її поневолювачів.
У 70—80-ті роки XVI століття Осяйна Порта зазнала численних наскоків українських козаків. Деякі з них, а саме походи запорожців 1574-го та 1577—1578 років проти турецьких ставлеників у Молдавії, цілком імовірно, були куди небезпечніші та значніші за кількістю учасників, аніж виступи Вишневецького. Та все ж жоден із них, якщо вірити документам оттоманських архівів, не викликав такої широкої мобілізації турецьких збройних сил. Тому імена ватажків цих походів — Свірговського (1574 рік) чи Івана Підкови (1577—1578 роки) — практично залишилися поза увагою оттоманських властей, які боролися з ними.
Чому ж князь Вишневецький мав такий дивовижний привілей бути особисто знаним для ворогів? Можливо, це означає визнання його справжньої незалежності як щодо свого сюзерена, короля Польщі, так і щодо царя, якому він служив лише доти, поки Росія підтримувала його дії.

Може, й тому, що він завдавав удари в найуразливіше місце на півночі імперії — у фортецю Азов?
Малиновий прапор козацтва — це пам’ять козацтва про гетьмана Д. Вишневецького. Бо той особистий штандарт князя Вишневецького — срібний хрест і золоті півмісяць і зірка на малиновому, гарячому полі, — під яким запорожці ходили разом з ним у перші походи проти степової орди, передався в майбутньому на знамена Запорозької вольниці.

В особі гетьмана князя Дмитра Вишневецького Україна має визначного козацького вождя, засновника Січі, патріота, полководця, яким би пишалася будь-яка країна світу.

Ариец